Ніхто цієї ночі й не думав спати. Неспокійно вили собаки. Марно старалися їх втихомирити; вони замовкали на хвильку і знову починали жалібно вити; це вважали лихою прикметою.
Перед самим ранком зібрались жителі сельбищ, розташованих над річкою і в лісі, — дикий і нужденний люд, що зовсім не мав войовничого вигляду.
Вже почало розвиднятись, як посланий на чати хлопчак прискакав верхи і сповістив: — Їдуть! Їдуть!
Зіскочивши з коня, він, захеканий, упав на землю. У подвір"ї всі заметушились; старий так розташував своїх людей, що не помітно було ні їх, ні їхніх приготувань до оборони. Хата, що бовваніла здаля, не втратила свого повсякденного вигляду, але челядники, котрі залягли за огорожами, по шопах, готові були схопитись на ноги за першим же знаком господаря. Старий у руках не тримав ніякої зброї; босий, в накинутому на плечі сіряку та в шапці, він стояв біля воріт.
Здаля вже долинав тупіт; легко можна було розрізнити, що це їде численний кінний загін; незабаром почулись голоси, сміх, вигуки,
У подвір"ї панувала тиша, тільки клекотав бусел, заметушившись у гнізді, ніби й він хотів повідомити про якусь небезпеку.
Раптом із зарослів показалась шапка смерда, а потім і списи, що їх тримали в руках кілька вершників… Вони сподівалися заскочити Віша зненацька і тому були в дуже веселому настрої.
Смерд ще здалеку помітив старого, обернувся до своїх, дав їм знак: дружина поламала стрій і почала оточувати двір з усіх боків, ніби боялась, щоб, бува, хто не врятувався втечею. Старший разом з трьома воїнами сміливо попрямував до воріт, навіть і не думаючи, що на нього тут чатують… Втеча Самбора з городища залишилась непоміченою. Віш усе ще стояв у воротях, підвівши голову, й тільки чекав зачіпки. Здавалось, він був беззбройний, і це також надавало сміливості смердові. Глянувши на нього, князівський посіпака глузливо посміхнувся.
— А я знову до вас у гості! — ще здаля вигукнув він. — Ви повинні зрадіти моєму приїздові…
— Я завжди радий гостям, — спокійно відповів Віш.
— Князь передав вам поклін і до себе запрошував — на козяче стегно, на чашу меду, щиру розмову для зміцнення дружби, — глузував смерд, — отож він і прислав мене по вас…
Віш якусь хвилину помовчав.
— Я не проти, щоб уклонитись йому, — спроквола почав Віш, — але я вже старий, а він — молодий. Та я пан у себе, а він у городищі… Якщо в нього є щось до мене, хай послів пришле…
Смерд, під"їхавши ближче, процідив крізь зуби
— Замовкни, старий зухвальцюі Ти, нахабо! — раптом закричав він. — Я приїхав чинити суд і розправу над тобою! Це ти посмів скликати віче?
— Так… я! — спокійно відповів Віш. — Я… Кожен старійшина з громади має на це право. Так було споконвіку, і так буде, поки життя нашого.
— Ось ми навчимо вас скликати віче! — закричав смерд і, під"їхавши до старого, замірився на нього рукою. Той неквапливо відступив.
— Ви їли хліб під моїм дахом, — сказав він, — я не бажаю вам зла… Отож ідіть звідси, ідіть геть і скажіть князеві, що віче все одно збереться, хоч би й мене не було вже на світі.
Тільки-но він промовив ці слова, як смерд гаркнув на своїх, і вони цілою юрбою кинулись на безстрашного діда. Лише тепер Віш вихопив з-під поли меча. З-за плотів, тинів, стін будівель з вигуками посхоплювались усі його люди — сини, челядь, — напнули луки й замахнулись пращами. Але Віш помахом руки зупинив їх.
Воїни князя, злякавшись несподіваної появи оборонців, відсахнулись назад.