Прадавня легенда
Сивий кінь, на якому старий востаннє подорожував, стояв тут же: мав бути спаленим на вогнищі разом зі своїм господарем…
Біля ніг небіжчика, на землі, сиділа, низько опустивши голову, Яга, вбрана в найкращу свою сукню; на шиї — шнури бурштинового намиста, на руках — блискучі обручки; сиділа і тихо стогнала…
А далі жалібниці з розпатланим волоссям сплескували в долоні, дряпали собі обличчя й груди і співали скорботних пісень… За ними, спершись на руки, стояли сини Віша і мовчки витирали сльози…
— Ти пішов з цього світу, — голосили плакальниці, — нема тебе, пане… осиротив нас, нещасних…
Скорботні слова повторювались без упину.
З двору вирушила ціла процесія.
Під голосіння плакальниць тіло підняли на стос і помістили посередині, а біля нього склали по черзі все, що померлий потребував за життя для праці і ловів. Звалені одна на одну колоди вели, мов сходи, нагору, до небіжчика, обкладеного зброєю і одягом.
Віша примощували ще, коли Яга, поцілувавши в голову Дзіву, повільним кроком рушила до стосу. Сини кинулись до неї; намагались затримати її, але вона злегка їх відштовхнула; перегородили їй шлях і дочки, та стара дала знак, щоб вони пропустили її; підбігли з плачем онучки й почали кликати її — вона наказала матерям, щоб ті взяли їх на руки… Так підійшла до стосу, повагалася з хвилину, кинула останній погляд на людей, що стояли круг неї, попрощалася з білим світом і вже рішучим кроком почала підійматись по колодах; ступала все вище й вище, поки не зійшла нагору і не впала біля ніг чоловіка; обвивши його ноги руками, нерухомо застигла біля них…
Плакальниці все пронизливіше ридали. На стос вивели сивого коня, приарканили до стовпа і спутали. Поруч прив"язали любимих собак Віша… Жалібниці з пронизливим криком почали бігати, метатись навколо стосу, ніби завели якийсь шалений танок. Нарешті з чотирьох сторін одночасно підпалили величезні купи спільної лучини, наваленої під сподом і з боків. Підпалена, вона раптом запалахкотіла ясним полум"ям, і за мить просякле смолою дерево перетворилось у величезне багаття. Дим і полум"я заслали останки.
Багаття на попелищі все зменшувалося, згасало, перетворювалось на купу чорного вугілля й попелу.
Тепер жінки взяли глиняну урну й заходилися збирати недогорілі рештки кісток, вугілля і все те, що разом з померлим було знищене вогнем і пішло з ним на той світ.
Під нове голосіння і спів квапливо насипали могилу…
Раптом бренькнули гуслі, і запала глибока тиша, тільки вдалині від повіву вітру шелестіло листя. Слован тихим голосом затяг пісню.
Усі за старим вигукнули: «Ладо!» — і цей вигук відгомоном прокотився над попелищем, жальником і лісом.
Людек, тримаючи в руці кубок з медом, заголосив, — то співаючи, то примовляючи речитативом, то плачучи.
Всі чоловіки з родини померлого в один голос вигукнули, підіймаючи руки вгору:
— Кров за кров!
Доман, що прибув сюди і стояв позаду Людка, також підніс кубок угору й голосно вигукнув:
— Кров за кров!
Всі погляди звернулись на нього; він був сумний, ніби втратив власного батька…