Повертаючись обличчям до Гопла, стискаючи кулаки, молодь раз у раз посилала в бік городища прокляття і погрози.
Спорожнялись бочки, і гамір зростав; старші почали розповідати про небіжчика, як у трудах і боях минули його молоді літа, який він був у першу половину свого життя рішучий і сміливий, як любив своїх родичів і як вони його любили, яким святим для нього був гість. Кубки кружляли, і ставали щораз болючішими скорбота й жадоба помсти. Жінки також, сидячи осторонь, наспівували тихим голосом… Це тривало цілу ніч до самого ранку, протягом другого дня і другої ночі і на третій день не закінчилось. Молодь метала рогатини, змагалася в бігу та їзді на конях; кидала каміння, боролася, — поминки тривали доти, поки не був випитий весь мед і людей не подолала втома. Лише тоді, прикрасивши могилу зеленим віттям і попрощавшися з нею, всі почали розходитись.
Доман із своїми людьми добув до кінця і, коли брати лишили попелище й жальник, пішов разом з ними, щоб провести їх до самого дому.
На півдорозі зупинив їх.
— Слухай, Людку, — мовив він, — час чи не час говорити про це… але я хочу камінь скинути з серця. Сядьмо й поговорімо…
Вони сіли під дубом, і Доман, подавши братам руки, почав:
— Я з вами… Я хочу бути вам братом, будьте ж і ви братами мені.
— Згода! — відповів Людек, що успадкував від батька тверезий розум і мужність; він слів на вітер не кидав, коли вже щось говорив, то дотримував слова, хоч би й кров"ю довелося платити.
— Що ви думаєте робити? За батька треба помститись… Інакше й бути не може… Смерд убив його. Смерда вбити легко, але він це вчинив не з своєї волі… То що думаєте робити?
— Ви раніше слушно сказали, — подумавши, відповів Людек, — принесемо на віче закривавлену сорочку, покладемо перед старійшинами й скажемо: «Віш загинув за вас, за віче, тож вирішуйте, як відомстити за його кров».
Вони перезирнулись.
— Авжеж, що так, — озвався Доман, — хай старійшини ухвалюють; а коли у вас не буде рук, щоб помститись за кров, я свої віддам у ваше розпорядження…
Тут Доман трохи завагався, очі в нього заблищали, але він, ніби засоромившись, опустив їх.
— Я вам братом хочу бути… братом, — додав.
— І ми тобі — брати… — мовили обидва сини Віша й потиснули один одному руки.
— Не встиг я попросити старого Віша, то вам скажу про це. Я хочу сестру вашу взяти…
На хвилину запало мовчання; за тогочасним звичаєм заміж видавали спочатку найстаршу, отож не було жодного сумніву, що говорив він про Дзіву. Людек похнюпив голову.
— Домане, брате, — сказав він, — Дзіва не хоче й чути про чоловіка… І це не новина, адже вона давно вирішила присвятити себе богам… Вона створена не для дітей, куделі, горшків, а для святого вогню, джерела, для пісень і віщування… З неї не буде дружини… Я віддав би її від щирого серця… тільки ж як тут бути з обітницею? — Вони знову замовкли; Доман похилив голову, смикнув себе за бороду і щось пробурмотів.
— Е! — сказав він. — Не одна дівчина мріє про це, а як вийде заміж, то й забуде… Вона мені сподобалась і вродою, і вдачею… У мене вона б жила, як та княгиня, хіба що пташиного молока не мала б…
Людек похитав головою.