— От бачите, — озвався господар, — скільки добра ми вам віддали, а що від вас взяли? Все це вміститься у двох жменях. Чого ж це своє ви так дорого цінуєте, а наше так дешево?
Генго посміхнувся.
— По-перше, — сказав він, — я мало життя не позбувся, везучи до вас цей товар… Для вас піти в ліс на звіра, якого тут чимало водиться, — то забавка, та й бурштин саме море викидає або земля родить…
Віш мовчки слухав. Челядники й сини відступили від вогнища в глиб світлиці і вихвалялись один перед одним подарунками. Жінки поховались у комірчину й перешіптувались між собою. Одна тільки дочка господаря, чарівна Дзіва, з цікавістю виглядала у прочинені двері.
Розмовляли господар з гостем поволі, і всі уважно слухали їх.
— А якщо це так важко й небезпечно, — мовив старий, — то навіщо ж ви мандруєте? Хіба нема у вас своєї хати й поля?
Генго насупив брови.
— А чого ви на лови йдете, хоча звір буває й хижий? Чоловік народжується, щоб жити, і змінити життя не може. Він не стільки ганяється за багатством, як за своєю долею, яка його штовхає світ за очі. Не раз колись цілі народи переселялися зі Сходу… зі своїх старих насиджених місць на нові, — хіба їм там землі бракувало? Отак і мій дух звелів мені блукати.
— А багато ви світу об"їздили? — спитав Віш.
Генго посміхнувся:
— Стільки, що й не пам"ятаю, із скількох річок воду пив, через скільки гірських вершин перебрався. Бачив два моря… А мов стільки чув, не перерахувати… А людей різних…
— Але з усіх народів — наших, мабуть, найбільше, — промовив старий. — Ми, поляни, розуміємо і тих, що живуть над Одрою та над Лабою, і поморців, і ранів, що поселились на Остров"ї, і сербів та хорватів, і моравів — аж до Дунаю… ще й далі. І хто зможе полічити… нас стільки, як зірок на небі.
— Гм! — буркнув Генго, — і нас теж немало…
— І землі для всіх досить, — додав Віш. — У кожного вдома є все, що йому треба, — рідна мати-землиця під ногами, сонечко над головою, вода в струмку, хліб у руках.
Генго мовчки слухав.
— Воно-то так, — нарешті промовив він, — проте одні на одних нападають — і через голод, і від зажерливості, і для того, щоб придбати невольників, якщо їх бракує.
— Це у вас таке чиниться, — перебив його старий. — А ми не прагнемо воювати, бо війною не захоплюємось. Наші боги, як і ми самі, люблять мир.
Німець скривився.
— Хто вам тут що заподіє? — пробурмотів він. — Край у вас широкий, навколо непролазні хащі, увійдеш до вас і не вийдеш…
— І ми, — сказав Віш, — навчились від вас оборонятись і воювати, адже раніше не вміли. Це правда, що там, на Заході, ваші духи кращу зброю кують, але і наш старий камінь та палиця непогано ще служать.