— Ми вже про камінь забули, — промовив Генго, — закопали старі молоти в могили, і їх уже майже ніде не видно. Навіщо тепер камінь, коли легко можна добути метал; наші люди все більше й більше добувають його з печер.
— Та й у нас його досить, нам привозять його з моря та суші — з різних країв, — вів далі Віш, — але ми вчимо дітей своїх шанувати камінь, бо ще перші боги показали нашим прабатькам, як обробляти його. І кожному в могилу кладемо молот, божу камінну сокиру, щоб перед своїми богами нею посвідчився, ким він є і звідкіля йде. Інакше його й не впізнали б. І буде так довіку — в синів та внуків наших.
Генго зацікавлено слухав. Раптом старий підвівся з лави й простяг руку до полиці, що висіла над діжою для тіста. Там лежали різні молотки, понабивані на дерев"яні держаки, і купка міцно прив"язаних до топорищ кам"яних сокир. Він узяв кілька молотків і показав німцеві.
— Ми одержали їх у спадок від дідів і прадідів, — мовив він, — ними здобували пожертви для богів, проламували голови ворогам і збивали роги тваринам. Якби не камінь, не було б людини і життя на землі. З каміння вийшла людина і з каменю жила. З його допомогою добуто перший вогонь; камінь жито перетирав на борошно, — він благословенний. Ваш метал переїдають вода, земля і повітря, а безсмертному каменю ніщо не страшне.
Сказавши це, Віш із побожністю поклав свої молотки знову на полицю.
Поки точилась розмова, жінки-служниці метушилися біля вогнища, розпалюючи його. Крізь прочинені двері комірчини за їхньою роботою стежила Яга. Працювали з ними невістки і дочки; тільки Дзіва у віночку, склавши руки на грудях, стояла оддалік і дивилася, як вони пораються. Вона була наймолодша і найвродливіша, і її найбільше любили; вона співала найчудовіших пісень. Мати їй розповідала цікаві казки, батько — прадавні легенди. Всім відомо було, що до неї навідувались духи і вві сні нашіптували те, чого ніхто — ні батько, ні мати, ані сестри — не знали. Хто хотів довідатись про своє майбутнє, запитував її — вона подивиться, подумає і скаже. А пісні в неї народжувались так, як квіти весною біля струмочка. Коли на роздоріжжях і біля святих джерел складали пожертви, вона найкраще порядкувала; і всі шанували її, а з юнаків ніхто навіть глянути на неї не смів зухвало. Всі знали, що вона була обраницею духів. Бо ж коли інші сестри й невістки боялися самі йти до лісу, туди, де літають духи, здіймаючись над струмками, озерами, горами й долинами, — Дзіва йшла сміливо, знаючи, що з нею нічого поганого не станеться, що невидима рука прожене і звіра, і вовкулаку і не допустить до неї ні дракона, ні змія.
На вогнищі варили й пекли — готували вечерю, заради гостя значно багатшу, ніж завжди. Смажився на рожні шматок козлятини, у великому горшку варилося м"ясо з крупами. Яга заздалегідь наказала наточити в дерев"яне цебро пива, один із хлопців приніс меду, яким частували тільки гостей. У господі відчувався достаток: було досхочу і молока, і дичини, і коржів, і хліба. Все це поставили на стіл, а Віш, кивнувши гостеві, запросив його вечеряти; сам він сів на покуті, на своєму постійному місці. Нижче, на лавах, примостились його сини, а ще нижче — челядники… Дівчатам та невісткам не годилося сідати з чоловіками, і вони прислуговували їм. Всі мовчки заходилися коло м"яса, розриваючи його руками; тільки Генго, добувши прив"язаного до шкіряного паска ножика, накраяв для себе маленьких шматочків. Цей чужий звичай здивував господарів: вони, окрім хліба, все розривали і їли, орудуючи руками.
На столі стояли дзбани і черпачки з водою, пивом та медом. Віш із одного з них трошки надлив на землю… Голодний подорожній їв і пив донесхочу, і не скоро йому спало на гадку, що він залишив біля коней голодну дитину. Нарешті шепнув щось старому Вішу, той кивнув головою.
— Їжте спокійно, — сказав він, — про нього не забудуть. У нас звичай не тільки пам"ятати про пана, але й про слуг, а коли б ви мали при собі псів, то й вони не залишилися б голодними. Хоча це й тварини і боги мову в них відібрали, але хто знає, що носять у собі? Адже вони нас розуміють, стережуть за життя і після смерті сумують по нас.
Говорячи це, він поглядав на своїх собак, які, пронюхавши, що в хаті вечеряють, вирвалися з хліва, вбігли до світлиці і тепер гризли кістки, що їм кидали під стіл.
Сонце вже схилилось на захід, коли, наївшись і напившись, Віш устав з-за столу; за ним і інші підвелися. Встав і Генго; звільнивши місце для жінок, всі вийшли на подвір"я.
Після того, як німець поскладав сакви під навісом, — завтра до схід сонця він збирався вирушити в дорогу, — старий, спираючись на костур, повів гостя до річки.
Вони знову сіли на тих самих каменях над водою.
Помовчавши з хвилину, Віш глянув на німця.
— Ви щасливо дісталися сюди. А куди ж далі думаєте їхати?
— Куди? — повільно повторив німець, ніби не бажаючи виказати своїх намірів. — Я й сам добре не знаю. Але десь тут, здається, князь ваш над озером живе… Якби до його двору недалеко було, я вирушив би туди…
Віш звів сиві брови й показав рукою праворуч.
— Он там живе князь… в городищі над озером, до нього за день можна доїхати. Князь, князь… — уїдливо повторив старий. — Цей князь уже намагається поширити свої права на всі наші землі, він по всіх усюдах полює і зі своїм вояцтвом робить, що хоче… Це лютий чоловік; потрапити йому до рук — все одно, що в пащу голодному вовкові… Але й на вовків люди мають свій спосіб.
Німець промовчав.
— Це ж ваш князь, не чужий, — сказав він після паузи. — Треба ж щоб народ мав свого ватага, бо що б він робив, коли б ворог напав?