— Хай нас від цього боги боронять, — мовив старий. — Ми одне тільки знаємо: до того часу у нас і воля, поки мир. Приходить війна, з нею — і неволя. А кому війна користь приносить? Не нам, звичайно, а нашому князеві та його слугам. Ворог наші хати спалить, скотину займе; а вони невольників і здобичі нахапають для себе. Тільки й того, що наші діти загинуть; а хто поляже на війні, тому й могили не насиплють, тому круки тіло розклюють.
І він зітхнув.
— Видно, цей князь, що сидить у городищі, сильний? — спитав Генго.
— Боги всесильні, — буркнув Віш, — та й громада буває сильною… Що мені до князя; я данину йому плачу, яку скаже, і знати його не хочу, — ані його, ні цілого племені Лешків.
— Ви самі собі пан, — улесливо кинув Генго.
— Таж певно, — відповів Віш. — Коли б я тут не мав права жити так, як хочу, то пішов би собі, як колись батьки наші, зі своєю родиною кудись в інше місце, де нема ні війни, ні неволі, адже є ще вільні землі. Виорав би чорними волами нове поле й осів би собі на тій землі.
Німець глузливо посміхнувся і промовив:
— Та що там! Коли б ви мені роз"яснили і показали дорогу до Гопла, де живе князь, — хтозна, може, я ще подався б і туди… Хочеться і в тих краях трохи побувати.
Господар на якусь мить замислився.
— А чому б і ні? Спробуйте щастя, — сказав він. — З ваших уже не один побував там, може, не одного там застанете. Жона ж у князя з німецького краю, і він радий був би правити нами на німецький лад.
Старий підвівся з каменя.
— Сонце ще не зайшло; у вас добрі ноги? — спитав він. — Ходімо на гору, що он за лісом, звідти далеко видно… З гори я легко покажу вам дорогу… Підете зі мною?
Німець лук і пращу залишив у подвір"ї і, майже беззбройний, завагався.
— Ось так? З голими руками? — спитав він.
— Я ж тут на своїй землі, — байдужим тоном відповів старий, — мене навіть звір поважає. Мені, крім цього, — додав він, виймаючи з-за пазухи ріг, — ніякої зброї не треба. Коли звук його полине лісом, звір впізнає мене.
І вони пішли… Німцеві, не звиклому ходити пішки, важко було встигати за старим. Перед ними відкрилася заросла буйною травою галявинка. Це була вершина гори. Серед широкого, плаского простору підносилась насипана могила, з якої далеко — аж ген, скільки око сягало, — видно було навколишню місцевість. Чудовий і величний краєвид… Віш зупинився і, оглядаючи свою землю, справді почував себе господарем. Генго з зачудуванням і захопленням дивився. на безмежний простір, що лежав біля його ніг. Майже вся долина була покрита лісами. До вуха долинав ледь вловимий глухий шум… Тільки у двох місцях підносилися вгору стовпи сизого диму, не займані і найменшим повівом вітру… На видноколі довгими смугами стелився вечірній туман.
Віш показав німцеві праворуч.
— Он там він живе… Під кінець дня ви легко доїдете туди на своїх конях. Весь час тримайтеся річки, а як минете струмки, що впадають у неї, шукайте броду й переїжджайте на другий берег.
Він хотів ще щось сказати, але раптом вухо його, що звикло вловлювати і сприймати найменший шелест, щось почуло. Він замовк, повернув голову і прислухався.
Тепер і Генго почув якийсь глухий, віддалений тупіт, що, здавалося, наближався. Обличчя у Віша спохмурніло, він рукою показав напрям і спитав: