— Підеш завтра на Купалу?
— Піду, — відповіла дівчина.
— Не йди! Кажу тобі, краще не йди… А підеш, проллється кров…
Дзіва зблідла.
— Яруго, — озвалась вона, — чого ти лякаєш мене? Ти ж знаєш, що я не можу залишитись дома… Та в тебе давно в голові замакітрилось, ти сама не розумієш, що говориш.
— А хтозна! — прошепотіла Яруга. — Щось нашіптує мені на вухо та язиком ворушить. Хіба я знаю, хто і що?
І баба лепече, сама не зна що… Ніби хто її за язик тягне! Не йди на Купалу!
Дзіва засміялась.
— А я тобі не раджу, Яруго! Ти ж знаєш, як тебе шарпають, ганяють, як з тебе насміхаються, як надокучають тобі…
— Я цього не боюся, — відповіла стара. — Як погаснуть вогнища, як зробиться темно… Гай-гай! Хтось таки поцілує мене і пригорне… І згадаються молоді літа…
— А хіба що тоді було? — запитала Живя.
— Що? Хіба ти не знаєш? — здивувалась Яруга. — Гай-гай! Королевич мене викрав… Привів у хороми, де стіни були із золота… В саду росла яблуня, родила запашні яблука… Під нею било джерело живущої води… Я сім літ була королевою, сім літ співала пісень, сплітала й розплітала коси і все, що хотіла, мала… Потім зробилось темно, і я в лахманах, з кийком у руці опинилась у пущі… Круки мені голову клювали, очей шукали… Гай-гай!
Вона замовкла; потім знову почала наполягати на своєму:
— А ти, Дзіво, не йди на Купалу!
Дівчина посміхнулась. Тоді Живя простягла старій руку. Яруга похитала головою.
— Рідні дві долоні, ви ж сестри, — пробурмотіла вона. — А долі, долі! Далеко одній до другої!..
— А котрою з нас ти хотіла б бути? — спитала Живя.
— Ані однією, ані другою, — сміючись, відповіла стара, — знову жити, знову плакати, знову відчувати в собі молодість, щоб потім позбутися її?.. О ні, ні!..
Ані білої, ані чорної — ніякої долі не хочу… Я волію солодко заснути й бачити золотий сон, і хоч би й зовсім не прокинутись… А ти не йди на Купалу…
Дівчата почали сміятися з напівбожевільної баби. Сміялась разом з ними і Яруга.