Прадавня легенда

І раптом у тиші, яку порушували тільки мухи та бджоли, десь із лісу почувся віддалений тупіт. Дівчата перезирнулись.

— Це, мабуть, Людек їде на лови? Це його, мабуть, псів чути?..

— Людек дома, біля стада…

Вони схопили козуби, озирнулись і обережно пробрались у гущавину; в лісі стало тихо, — ні псів, ні людей не було чути. Живя, висунувши між віт голівку, дивилась на галявинку і прислухалась; пси десь далеко погнали звіра, і знову стало тихо. Тільки тукотів дятел. Вони повернулися й сіли на осяяній сонцем траві. Здаля ніби долинув спів, хрипкий і тужливий.

— То Яруга, — озвалася Дзіва.

— Куди ж це вона плентається?..

Дівчата замовкли. З кущів вийшла, спираючись на ціпок, стара, зав"язана хусткою баба, з прикріпленим до пояса горнятком і з торбою за плечима. Приклавши руку до лоба, вона подивилась в їх бік, потім вдихнула повітря, як ніби щось почула поблизу, і, озирнувшись, побачила нарешті дівчат. Не випускаючи ціпка, сплеснула в долоні.

— Добридень! — вигукнула вона, звернувшись до них.

— Куди ти чимчикуєш, Яруго? — спитала Живя.

Баба підійшла ближче.

— А на Купалу! Завтра ж Купала! Го-го! Хлопці дурітимуть, може, хто подумає, що і я молода дівчина, й поцілує мене!

І стара засміялась, підстрибнула, підійшла до дівчат і сіла біля них на землі.

— Хочете, поворожу вам? — спитала.

Обидві сестри мовчали, а баба вдивлялася в їхні обличчя.

— По таких личках легко ворожити, — мовила вона, дивно сміючись і повертаючи голову то до однієї, то до другої, — так, так, чудові личка, квітнуть, мов лілеї… Колись і в мене було таке саме — біле та рожеве… Сонце спалило лілеї, дощі змили красу… тільки не дощі то були, а сльози, сльози!

І вона, простягаючи руку до Дзіви, закивала головою:

— Дай-но долоню, поворожу.

Дівчина неохоче простягла їй руку. Яруга почала пильно вдивлятися в неї.

— Біла ручка, без мозолів… Горе ручку таку мати, будуть всі її жадати, а королівна нікого не захоче…

І вона задивилась на руку Дзіви.