Раптом у дуплі щось зашелестіло, запирхало, дві руки вхопилися за край дупла, потім висунулась голова, і з отвору виліз Зносек із закривавленим обличчям. Ногами й руками обхопивши стовбур, тихенько зсунувся на землю. Упав і витягнувся, мов неживий… Він ледве дихав; випростовував затерплі ноги й руки і стогнав.
Та от серед лісу почувся шурхіт… І карлик весь стрепенувся; тікати вже було пізно — по важкій неквапливій ході він упізнав нового ворога. Мов неживий, ліг і припав обличчям до землі. З заростей, незграбно ступаючи, вийшов ведмідь. Носом нишпорив по землі, ніби щось шукав. Чути було, як він гарчав і сопів. Жовті очі, що блищали з темряви, він звів на Зноска, який лежав ніби мертвий… Господар пущі обережно підійшов до нього і, мов собака, почав його обнюхувати. Злегка штовхнувши його лапою, загарчав і пішов собі далі. Видно було, як він, важко ступаючи, прямував у поле, раз у раз підносячи писок і нюхаючи повітря. Ось він сів відпочити, полизав лапу і знову ліниво поплентався — десь по здобич чи до приятеля, за яким занудьгував.
Карлик, побачивши, що ведмідь уже аж на галявині, схопився на рівні ноги і щодуху побіг у ліс.
Був чудовий ранок, цвіла весна у всій своїй красі.
Два повні козуби грибів стояли на землі; біля них відпочивали дві дівчини. Обнявшись, вони сиділи собі… Дзіва, задивившись у глиб лісу, про щось думала.
— Що ти слухаєш, Дзіво? — запитала сестра.
— Сорока мені щось говорить… чуєш? Вона питає нас, скільки ми назбирали. Каже, що на урочищі, в долині, є багато грибів… Хоче нас провести до хати…
І дівчина на хвилину замовкла…
— Каже, — повільно вела вона, — приїдуть свати… молодий пан, ясен місяць, завітає до тебе…
— До мене, Дзіво?
— Так… до тебе, Живя, бо я ніколи не прийматиму сватів… Завжди, завжди в вінку ходитиму… І в зеленім вінку піду до батька й матері…
І справді, сорока, сидячи на гілці, крутила головою і, ніби передражнюючи дівчат, щось вигукувала.
Раптом, розпустивши крила, вилетів з лісу яструб і почав кружляти над галявинкою, дивлячись униз, ніби пантруючи щось на землі. Сорока побачила його і заклично крикнула. З кущів відповіли голоси її сестер, з усіх боків почали злітатись зозулясті сороки і зграєю полетіли страхати, лаяти, відганяти яструба.
Дзіва зітхнула.
Здаля прокувала зозуля раз, удруге і втекла.
Дівчата загадали, коли Живя заміж вийде.
— Закуй, зозуле! — прохали вони. Вона прокувала тричі. Три роки чи три місяці? Хто ж це може знати?..
Живя, сміючись, запитала про Дзіву. Зозуля підлетіла ближче, її впізнали по пір"ю, але тільки якось дивно реготала, кувати ж не хотіла.
Дівчата сиділи замислені. Живя почала рвати квіти і плести для сестри віночок. Проте під руку потрапляли поганенькі: ламалися стебла і не сплітались.
Вони сиділи неподалік від двору й почували себе в безпеці. На другий день мали йти до вогнищ, на Купалу. Живя раділа, а Дзіві не хотілося йти… Вона сумувала.