Хвостек стояв, стискаючи в руці меча, ніби сам хотів кинутись проти юрби, але ні він, ні його воїни, хоч були вони й сміливі і чудово озброєні, не змог ли б подолати кількатисячного натовпу.
Нахмурившись, князь замахнувся кулаком і крикнув:
— Геть з дороги!
І він рушив з такою самовпевненістю, ніби твердо знав, що його ніхто не зачепить, ніби був переконаний, що охороняє його ціле військо. Юрба розступи лася, пропускаючи князя; слідом за ним проштовху вались придворні челядники. Їх штурхали з усіх боків, але вони й писнути не посміли. Повільним кроком, не озираючись, князь пройшов через натовп; услід йому залунали глузливі вигуки:
— Хвостисько! Хвостик! Хвіст!..
Він кілька разів обернувся, ладен кинутись на людей, але стримався. Тут же, біля берега, його очікував великий човен; за князем квапливо тюпали, не сміючи й слова промовити, його розгнівані й присоромлені люди, а вслід їм все ще лунали вигуки і сміх:
— Хвостик! Хвостисько!
У цю хвилину, ніби сама богиня Ния, розгнівавшись, хотіла відомстити за вчинену над нею наругу, чорна хмара, гнана сильним вітром, що раптом зірвався, мов величезне тіло дракона, з громом насунула на озеро. Під нею сіріли смуги граду, що сік поля і ліси, а в глибині її щось глухо гуркотіло, ніби там перевертались величезні мішки з камінням, готові впасти на землю. Із страшним тріском вдаряли в озеро блискавки, буря гнула до землі дерева, виривала їх з корінням і підкидала, мов ті пір"їнки. Князь тремтів і щось бурмотів під ніс. Якби хтось наблизився до нього, то почув би, що він поперемінно молився то Перуну, то хрестику, що носив на грудях. Колишній забобон і нова віра однаково володіли ним… Він поклонявся новому богу, але боявся давніх і не смів їх кинути. Завивання і свист вітру в у шах, здавалось, повторювали глузливе слівце «Хвостик», і в душі князя закипала жадоба до помсти.
— Хай же дощенту знищать все це плем"я! — з обуренням закричав він. — Хай заберуть їх у неволю! Нехай орють ними!.. Хай прийдуть сакси і видушать цей зміїний рід! Всіх кметів слід знищити!..
Коли буря втихомирилася і смерд наблизився до князя, який лежав на землі, розгніваний Хвост мало не заколов його мечем, забувши, де він є. Лише потім, впізнавши свого слугу, князь опам"ятався.
— Милостивий пане, — звернувся до нього смерд. — Вже вщухла гроза…
Князь підвівся з землі, важко зітхнув і, похмурий, поплентався до човна; веслярі налягли на весла, і човен відчалив. Погойдуючись на темних хвилях, він швидко віддалився від острова.
З-за кущів за ним стежили старий Візун і перелякані жінки; вони щось мурмотіли, мабуть, посилали йому вслід прокляття.
Раптом з-за хмар випливло сонце, і його скісне проміння, зазирнувши в храм крізь розсунуті заслони, золотою плямою засяяло біля ніг дівчини, а вона, дивлячись на нього, усміхнулася, ніби зрозуміла мову небес.
По даху контини бігали голуби, в кущах знову виспівували соловейки, а над човном князя кружляла зграя чорних круків; то підіймаючись угору, то спускаючись униз, вони ніби хотіли у нього та в його слуг позривати з голів шапки.
В городищі люди не спали допізна: не було милостивого пана. Княгиня, зажурившись, сиділа в своїй світлиці; викликала до себе слуг, то підскарбія, то служниць. Іноді неспокійно схоплювалася з місця, підходила до вікна, до дверей і запитувала, чи не повернувся князь, чи не видно його, чи не чути.
Було вже десь опівночі, коли біля мосту і воріт залунали вигуки й почувся тупіт; і враз по городищу прокотилася звістка: їде князь!
Критими переходами попід стовпами вибігла назустріч своєму панові ясновельможна княгиня. Вона була сердита, але, увійшовши до світлиці, застала чоловіка, з якого саме стягували мокру одежу, ще більш розгніваним, ніж вона. Глянули одне на одного, проте не привітались. Князь грюкнув кулаком по столу і наказав, щоб принесли меду. Його мучили голод і спрага… і він від злості лаявся і проклинав усе на світі. Брунгільда стояла, склавши руки, і тільки знизувала плечима. Люди порозбігались.
Вже перевалило за північ, а милостивого пана ніяк не можна було дочекатись.
— Мовчи, сороко!.. І ні про що не питай!.. — гаркнув князь. — Нічого не скажу, я зараз сердитий. А коли сердитий — і знати нікого не хочу!