Прадавня легенда
— Темно! Темно! Я нічого не бачу… — промовляла Дзіва. — Червоний струмінь, ніби тече кров, сама кров… Я чую заклик: «Кров за кров!» Ось у ручці двоє виколених червоних очей, вони дивляться на мене… На вогнищі лежить убитий старець, на купі сміття під вежею — молодий юнак; в озері — порізані мужі… Вони волають: «Кров за кров!» Валують пси і каркають круки: «Кров за кров!»
Князь стрепенувся, аж частокіл затріщав і задзвонив у нього меч біля боку.
— Ах ти, проклята ворожбитко! — крикнув він. — Ти в мене зараз по-іншому заговориш!
— Не можу… Я мовлю те, що мені наказують говорити духи… Князь стоїть у світлиці… високо-високо… унизу душаться, б"ються, мордують один одного люди… Я чую шум, гамір, сунуть юрми… Вороння чорна хмара… Сіли, каркають… Пожирають серця, вирвавши їх із обгорілих трупів… «Кров за кров!»
У дівчини потемніло в очах, вона ослабла і зсунулася, мов сонна, на руки дівчат, які тримали її. Князь стояв блідий і весь тремтів; стиснувши кулаки, він роззявив рота і, мов дикий звір, загрозливо вишкірив зуби. Пхнув ногою відро, воно перевернулось, і свята вода розіллялась но землі. Зомлілу Дзіву внесли до храму. Хвостек, розгніваний не на жарт, мовчки стояв біля огорожі.
Старий Візун, спершись на ціпок, спокійно чекав.
— Зв"язати прокляту дівку і віддубасити як слід! До льоху кинуть її! До ями! — закричав Хвостек. — Тоді буде по-іншому ворожити!..
Ніхто не відповів йому; заслона контини опустилась, і з другого боку дівчата винесли Дзіву на повітря. Князь почав гукати своїх.
Старий подивився на нього.
— Заспокойтесь, милостивий пане! — сказав він. — Хто хоче, щоб йому поворожили, той мусить терпіти все, що передають духи. Дівчина тут не винна.
Вони були самі, і Візун наблизився до Хвостка, зовсім не боячись його.
— Милостивий князю, — додав він, — у вас і так досить недругів і людей, ображених вами. Не наживайте їх іще, не нападайте на те, що не тільки поляни шанують… Це святе місце, і дівчина присвятила себе богам…
Хвостек дико зареготав, підступив до старого і тремтячою від гніву рукою вхопив його за бороду.
— Святий вогонь, дівчина посвятила себе богам!.. І ти теж, старий… сучий сину… Ось я вам погашу вогні, порозганяю дівчат і храм цей зрівняю з землею!
Старий навіть не зблід, дивився на нього байдужим поглядом і мовчав; князь опустив руку.
— Якби не було громів небесних, — спокійно мовив він, — ви могли б чинити, що вам заманеться… Але громи звалюються на голову, і духи мають чим оборонитись… Не шукайте, князю, війни з богами, немало вам доведеться з людьми повоювати!
Хвостек нічого не відповів; рвонувся з місця і пішов прискореним кроком, чіпляючись у поспіху то за один, то за другий частокіл. Він повертався до своїх людей. Візун стояв у воротах і, спершись на ціпок, дивився йому вслід.
Чи старий Візун сам дав знати, чи послав кого, щоб зняли тривогу, і закликав готуватись до оборони, — невідомо, але всі, хто прибув на Ледницю, рушили назустріч Хвостку. Юрми зупинились і грізно перетяли йому шлях. Він здаля кивнув слугам розігнати це збіговисько, однак їх в одну мить було відкинуто назад. І князь опинився віч-на-віч перед черню, але вдав, що не боїться її. Люди обурювались, та ні вони, ні він не наважувались підійти ближче. Раптом з юрми вийшов літній, пристойно одягнений чоловік при німецькій зброї.
— Милостивий князю, — мовив він, — я прийшов у храм, але не ваш я, не з вашого краю! Ви загрожуєте храмові і його вогню, а права на це не маєте. Контина й острів належать не вам, а всім нам: вількам, сербам, лужичанам, древлянам та іншим племенам, що розмовляють одною з нами мовою. Не смійте зачіпати ні храму, ні вогню! Інакше ми виступимо проти вашого городища і вежі.
Він підніс угору руку, і юрба грізно зашуміла, схвалюючи його слова.