Сини ще раз кинулись батьку й матері до ніг, а потім слухняно вийшли із світлиці. За групою дерев біля будівлі погойдувався човен; у ньому вже сидів за веслами Муха та ще один дужий чоловік. Брунгільда першою сіла, хлопці вскочили слідом за нею; Хвостек дивився з берега, як відпливали його сини. Все озеро пломеніло від заграв, а човен плив по ньому, чорний, і видно було, як він звертав у прибережні зарості, у тінь, щоб прослизнути непоміченим. Хвостек обвів довгим, зневажливим поглядом околиці й пішов у світлицю.
Пізньої ночі повернулась ясна пані, вся в сльозах від прощання з дітьми; Хвостек уже спав. Сіла вона біля вогню й задивилась на розжарене вугілля; заснула лише перед ранком.
Другого дня вартового з вежі запитувала:
— Ну як, не видно збройних громад?
— Нічого не видно…
Хвост засміявся:
— Не посміють, не наважаться вони.
Чекали цілий день до вечора, але не було нікого.
Князь твердив своє:
— Не посміють…
Ніч пройшла спокійно, і вранці страж нічого не помітив з вежі. Запали вечірні сутінки, а навколо панувала тиша. Брунгільда непокоїлась, а Хвостек усе повторював:
— Не посміють.
Раптом сторожа на вежі засурмила раз, удруге, втретє. Всі посхоплювались на ноги: челядь — під навісами, пахолки — за земляним валом, смерди — з призьби, що тягнулась уздовж ганку. При блідому вечірньому світлі щось невиразно замаячило. Під лісом юрмилися люди, висипавши з-за дерев.
— Кмети сунуть на городище! — показуючи на них, вигукували смерди.
При світлі вечірньої зорі все виразніше було видно людські юрби, що безперервно рухались, наближалися, зростали. Часом долинав далекий гомін, ніби хвилі шуміли в озері. Але то не хвилі шуміли, а сопіли люди й ступали коні; високо вгорі, на списах, майоріли божі станиці — бойові й священні корогви. Хвостек та його жінка, побачивши це, пополотніли — зробились такі бліді, мов ті трупи, що недавно через цей самий поріг витягали за ноги із світлиці. Князь наказав подати йому меду; випив і брязнув кубком об землю.
— Гей, усі, хто живий, на вали! — крикнув він. — Спалити міст!
І люди, набравши смоли й лучини, кинулися через ворота до мосту. Облили смолою палі. Старший смерд із чотирьох кінців підпалив його, і люди повернулись у городище, за навалені біля воріт колоди. Старший смерд наказав підважити міст кілками, щоб він швидше зрушив з місця і завалився. І міст, затріщавши, упав у воду; напівобгорілі колоди диміли і з шипінням пливли по воді.
Човни, що стояли біля берегів, стягували до городища й ховали у рові. В замку панувало сум"яття. Хвостек, узявшись у боки, дивився. Лоб у нього був нахмурений, а губи стиха проклинали зміїне плем"я.
Поволі догоріли палі, згас огонь, і морок після цього здавався ще чорнішим, а ніч — хоч в око стрель. Хто міг вгадати, що приховувалося в цій мертвій темряві?!
Хвостек, наче заціпенілий, довго стояв на місці, потім, ніби оживши, подався вперед, гукнув людей, почав давати накази.