Прадавня легенда

22
18
20
22
24
26
28
30

Сини ще раз кинулись батьку й матері до ніг, а потім слухняно вийшли із світлиці. За групою дерев біля будівлі погойдувався човен; у ньому вже сидів за веслами Муха та ще один дужий чоловік. Брунгільда першою сіла, хлопці вскочили слідом за нею; Хвостек дивився з берега, як відпливали його сини. Все озеро пломеніло від заграв, а човен плив по ньому, чорний, і видно було, як він звертав у прибережні зарості, у тінь, щоб прослизнути непоміченим. Хвостек обвів довгим, зневажливим поглядом околиці й пішов у світлицю.

Пізньої ночі повернулась ясна пані, вся в сльозах від прощання з дітьми; Хвостек уже спав. Сіла вона біля вогню й задивилась на розжарене вугілля; заснула лише перед ранком.

Другого дня вартового з вежі запитувала:

— Ну як, не видно збройних громад?

— Нічого не видно…

Хвост засміявся:

— Не посміють, не наважаться вони.

Чекали цілий день до вечора, але не було нікого.

Князь твердив своє:

— Не посміють…

Ніч пройшла спокійно, і вранці страж нічого не помітив з вежі. Запали вечірні сутінки, а навколо панувала тиша. Брунгільда непокоїлась, а Хвостек усе повторював:

— Не посміють.

Раптом сторожа на вежі засурмила раз, удруге, втретє. Всі посхоплювались на ноги: челядь — під навісами, пахолки — за земляним валом, смерди — з призьби, що тягнулась уздовж ганку. При блідому вечірньому світлі щось невиразно замаячило. Під лісом юрмилися люди, висипавши з-за дерев.

— Кмети сунуть на городище! — показуючи на них, вигукували смерди.

При світлі вечірньої зорі все виразніше було видно людські юрби, що безперервно рухались, наближалися, зростали. Часом долинав далекий гомін, ніби хвилі шуміли в озері. Але то не хвилі шуміли, а сопіли люди й ступали коні; високо вгорі, на списах, майоріли божі станиці — бойові й священні корогви. Хвостек та його жінка, побачивши це, пополотніли — зробились такі бліді, мов ті трупи, що недавно через цей самий поріг витягали за ноги із світлиці. Князь наказав подати йому меду; випив і брязнув кубком об землю.

— Гей, усі, хто живий, на вали! — крикнув він. — Спалити міст!

І люди, набравши смоли й лучини, кинулися через ворота до мосту. Облили смолою палі. Старший смерд із чотирьох кінців підпалив його, і люди повернулись у городище, за навалені біля воріт колоди. Старший смерд наказав підважити міст кілками, щоб він швидше зрушив з місця і завалився. І міст, затріщавши, упав у воду; напівобгорілі колоди диміли і з шипінням пливли по воді.

Човни, що стояли біля берегів, стягували до городища й ховали у рові. В замку панувало сум"яття. Хвостек, узявшись у боки, дивився. Лоб у нього був нахмурений, а губи стиха проклинали зміїне плем"я.

Поволі догоріли палі, згас огонь, і морок після цього здавався ще чорнішим, а ніч — хоч в око стрель. Хто міг вгадати, що приховувалося в цій мертвій темряві?!

Хвостек, наче заціпенілий, довго стояв на місці, потім, ніби оживши, подався вперед, гукнув людей, почав давати накази.