Раптом щось пробігло подвір"ям і вискочило на берег: маленький чоловічок відв"язав човен-душогубку, крихітний, немов шкаралупка з горіха; щось плюснуло і зникло. Зносек, із постриженою головою й вибитим оком, майже нерухомо лежав у цій шкаралупці, повільно гріб руками і плив. Човник посувався тихенько, без поштовхів, наче несли його на своїх плечах русалки. Люди полягали на валах і вдивлялися в темряву. На вежі походжала сторожа й гляділа довкола; нічого не було видно…
Так і минула ніч. На сході вже сіріє небо, а по землі стелиться мла і все огортає довкола; здається, під нею дихає й ворушиться земля… Ратники князя дивляться з валів: перед ними на протилежному березі натовп, стоїть стіною, голова до голови, плече в плече; люду, як того піску… Спереду на конях Мишки і старійшини кметів.
Хвостек зійшов на другий поміст вежі, стоїть, лічить і не може полічити. Хитає головою.
— Хай стоять… постоять та й розійдуться!
Куди не гляне, бачить знайомі обличчя; он там брати стоять тих, кого убив він, тут — сини потоплених в озері, а ось — ті, що побували в замку разом з Мишками; їх тут цілий гурт, стіною стоять і дивляться на городище, ніби хочуть очима його з"їсти.
— Хай надивляться! — буркнув він і, не поспішаючи, зліз із драбини. Під вежею п"яні смерди розставляли людей і намагалися їх підбадьорити.
— Та це ж чернь, а не вояки, ну й дружина — від сохи та рала… набрід…
Вийшла Брунгільда, подивилась довкола, заламала руки й очі заплющила. Хвостек засміявся, але був блідий, як мрець.
А по той бік озера — о диво! — ні крику, ні поклику; стали, стоять, потім почали все ближче й ближче підходити. Одні на плечах човна несуть, інші плоти зв"язують. А ці ось лаштують луки й пращі.
Зійшло сонце, небо чисте-чисте. Мишки кричать здалеку:
— Це, клятий Хвосте, останній твій день! Вклонися сонцю й попрощайся з ним, більше ти його не побачиш!
Князь не слухає, сидить на лаві й п"є. Дружинники натягують луки. А праворуч і ліворуч з"являються все нові й нові човни, ніби з-під землі виростають; люди тиснуться до них; спущено й плоти; позв"язувані один з одним, вони простяглись аж до валів. Раптом посхоплювались люди, що лежали в ровах; з обох боків почувся бойовий заклик, аж земля здригнулася; зграя круків зірвалася з вежі і з голосним карканням злетіла до хмар. Засвистіли стріли. З обох сторін посипалось каміння. З вежі падали кругляки та брусся і збивали людей в озеро. Як тільки лава нападаючих плюсне в воду, в городищі лунає переможний крик. Тільки-но впадуть одні, на їх місце тиснуться інші, по вбитих лізуть живі.
— На вали! На вали!
Смерди бігають, штовхаються, кричать… Двічі відбито напад; кмети втретє наступають; натисли на сторожу, загнали її до воріт, а потім у подвір"я. Дійшло вже й до рукопашного бою…
Хвостек подивився й побіг у дім.
Вскочив до світлиці й виніс на руках княгиню. За нею з плачем побігли й інші жінки…
— На драбину! До вежі! На вежу! На вежу!
Несуть вузли, якесь шмаття — хто що вхопив…
— На вежу найбільш надійних!
На драбині аж чорно від людей, вона вгинається під їх вагою, а ненаситна вежа все поглинає й поглинає відступаючих. Зі страшним криком збігла на подвір"я зігнана з валів сторожа: напали на неї з усіх боків, не змогла вистояти; трупами встелені стежки й вали… Мертві тіла з окривавленими обличчями плавають в озері. Всі, хто живий, видираються по драбині, і ось її вже тягнуть всередину, а двері підпирають колодами.