– Ти говориш про урожай чи про смерть? – запитав він.
– Ви заберете смерть із собою, але смерть повернеться з вами, невідома й таємна, – відповіла Таніт.
Це було пророцтво несприятливе, молоді офіцери занепокоїлися, відразу протверезівши. Гай хотів би втрутитися – він жалкував за свої необмірковані слова та їхні наслідки. Він знав свого царя, знав, що він не вміє ані забувати, ані прощати.
– Чого я повинен боятися? – запитав Ланнон.
– Темряви, – не вагаючись, відповіла Таніт.
– Як я помру?
Ланнон тепер трусився від гніву, його голос звучав гортанно, а голубі очі здавалися мертвими.
– Від руки друга.
– Хто правитиме в Опеті після мене?
– Той, хто вб’є великого лева, – відповіла Таніт.
Ланнон відкинув чашу з вином убік, і вона впала на кам’яну підлогу, а вино забризкало ноги раба, який чекав поблизу.
– Великому леву настав кінець! – крикнув він. – Я вбив останніх – то ти смієш пророкувати загибель династії Барка?
– Це твоє шосте запитання, мій володарю. – Таніт підняла голову. – Я не бачу на нього відповіді.
– Заберіть її звідси! – загорлав Ланнон. – Женіть цю відьму геть.
І Гай негайно подав знак верховній жриці, щоб вона забрала дівчину, а рабові, щоб наповнив Ланнонову чашу вином, і другому рабові, щоб той приніс його лютню.
Після третьої пісні Гая Ланнон знову сміявся.
Напередодні того дня, коли легіони мали покинути Зенґ-Ганнон, Гай послав по жрицю Астарти та послушницю Таніт. Минуло вже п’ять днів після її катастрофічних пророцтв Ланнонові Гіканусу, й Гаєві знадобилася вся його сила волі, щоб не послати по неї раніше.
Коли вона прийшла, то була свіжіша й миловидніша, аніж він її пам’ятав. Поки жриця сиділа в затінку, Гай прогулювався з Таніт мурами міста, звідки було видно вулиці й двори, де військо лаштувалося в похід, а з другого боку – вони милувалися покритими лісом пагорбами й терасами, де раби працювали на чудово доглянутих виноградниках і в садах.
– Я наказав превелебній матері, щоб вона відправила тебе з конвоєм до Опета через серединне царство. Ти подорожуватимеш із дружинами царя, а в Опеті приєднаєшся до сестринства Астарти й чекатимеш мого повернення.
– Гаразд, мій володарю. – Її смиренний тон суперечив її зухвалому виразу.
ebooksa