Сонячний Птах

Руки й обличчя Гая були поцятковані бризками крові, кров засохла чорною корою на лезі та руків’ї його сокири з грифами.

– Вони мають мету й тактику, я ніколи не бачив, щоб плем’я перегрупувалося після невдалої атаки. Я не знав таких дикунів, які знову б нападали після того, як зазнали поразки.

Ланнон виплюнув червоне вино на землю.

– Нас можуть відколошматити ще більше, перш ніж день закінчиться.

Він засміявся, уявивши собі таку картину, й передав чашу з вином Гаєві.

Вони наблизилися до місця, де дорога перетинала вузький струмок і далі проходила між двома симетричними круглими пагорбами, схожими на жіночі груди. На струмку був брід, а перед бродом стриміли в землі шістнадцять списів із настромленими на них відтятими головами легіонерів, які належали до когорт Бекмора, що пішли вперед із худобою.

– Бекмор також не обійшовся без втрат, – зауважив Гай, дивлячись, як знімають голови зі списів і поквапно загортають їх у клапті шкіри.

– Шістнадцять загиблих із двадцятьох тисяч – це навряд чи така катастрофа, яку можна рівняти з поразкою біля озера Тразимени,[23] – весело зауважив Ланнон. – У такий огидний спосіб вони остерігають нас про свій намір захищати брід – слабка тактика, Сонячний Пташе.

– Можливо, мій володарю, – погодився Гай, але він побачив обличчя своїх людей, які з виразом жаху дивилися на нерівно відтяті червоні горлянки та на витріщені очі у відрубаних головах. У їхніх шлунках, либонь, похололо.

Венді й справді захищали брід, як і передбачив Ланнон. Гай прикинув, що їх тут було принаймні вдвічі більше, ніж його легіонерів, і, коли вони намагалися прорубати собі шлях, цього їм не дозволяли безперервні атаки на фланги та ар’єргард. Двічі Гай давав наказ сокирникам та піхоті відступити назад із червоної грязюки броду, щоб перепочити й перешикувати ряди. Але день ставав гарячим, а легіонери стомилися.

Ланнон був поранений дротиком, що влучив йому в обличчя й розкраяв щоку до кістки. Рана здавалася бридкішою, ніж була насправді, бо його бороду обляпало кров’ю й грязюкою. Лікар зашивав вологі краї вже закритої рани, коли Гай приєднався до гурту людей навколо царя, й Ланнон відповів на його стривожене запитання сміхом.

– У мене тепер буде цікавий шрам. – Потім, не обертаючи голови, він сказав Гаєві: – Я знайшов розв’язання нашої проблеми, Гаю, й онде вона.

Він показав через струмок на найближчий із двох пагорбів. Його вершина була на відстані, куди не змогла б долетіти стріла, десь, можливо, кроків за п’ятсот. Хоч на схилах пагорба стояв ліс, нагорі видніла галявина із заокругленого голого граніту, й на тій галявині стояв невеличкий гурт людей. Вони оточували центральну постать.

Гай завжди пам’ятатиме його таким, яким побачив того фатального полудня на вершині пагорба біля броду. Відстань не зменшила його розмірів, як зменшила вона розміри людей, які стояли навколо нього. У якийсь дивний спосіб вона зробила його фізичну присутність більш переконливою. То був справжній велетень, на голову й плечі вищий, аніж його супутники. Сонячні промені вигравали на намащених опуклих м’язах його грудей і рук, а високий головний убір із пер синьої чаплі не піддавався вітру й гордо височів на його голові. Його стан оповила лише коротка спідничка з леопардовими хвостами, але Гай не потребував якихось ще ознак, аби зрозуміти, що перед ним цар.

– Он як! – лагідно проказав він і відчув, як у ньому щось заворушилося, щось холодне, слизьке, наче змія, розгорнуло свої кільця.

На вершині пагорба цар венді зробив широкий жест, а потім махнув у бік броду важким бойовим списом. Це вочевидь був сигнал, бо від гурту навколо нього відокремився посланець і побіг униз схилом пагорба, щоб передати наказ.

– Нарешті племена знайшли собі вождя, – сказав Гай. – Я міг би здогадатися про це й раніше.

– Приведи його до мене, – наказав Ланнон. – Він потрібен мені. Усе інше не має значення. Приведи мені цього чоловіка.

І Гай почув новий тон у голосі Ланнона. Він спантеличив його, й він подивився на свого царя. І тоді він зрозумів, у чому річ. Не біль від брутально зашитої щоки примусив темні тіні танцювати в блідих голубих очах. Уперше за всі роки знайомства з Ланноном Гай побачив, що цар боїться.

Гай дуже старанно спланував операцію на останню годину перед сутінками, на кінець дня, коли тіні стають довгими, а світло непевним. Протягом полудня він улаштовував сутички біля броду в половину сили своїх когорт, але головний резерв він заховав у густому лісі на берегах струмка. У полуденну спеку він дозволив їм відпочити, дозволив їм їсти й пити, гострити зброю, поки він здійснював свої приготування. Він вибрав п’ятдесят найкращих легіонерів, викликавши їх поіменно із рядів, і відвів їх туди, де їх не могли бачити настирливі погляди людей із пагорбів із-за струмка.