– Я, що прославив тебе, можу так само легко скинути тебе вниз.
– Я знаю, мій володарю, – смиренно відповів Гай.
– Тоді віддай мені цього варвара, – зажадав Ланнон, і Гай подивився на нього з виразом глибокого жалю.
– Він мені не належить, і тому я не можу віддати його, мій володарю. Він належить богам.
Ланнон заревів від безпорадної люті й схопив важку амфору з вином. Він пожбурив нею в голову Гая, але Гай ухилився з притаманною йому спритністю. Амфора влучила у шкіряну стінку намету, яка пом’якшила удар, і впала на землю, не розбившись, вино забулькотіло, виливаючись із шийки, й було всмоктане твердою землею.
Ланнон тепер підхопився на ноги, нависши над Гаєм, витягши перед собою стиснуті кулаки, тверді, як дерев’яні киї, біцепси на його руках перетворилися на опуклі клубки. Він тримав ці кулаки під носом Гая, і його світлі очі блищали синім, мертвотним світлом, браслети з червоного золота затанцювали на його ліктях, коли він затремтів від люті.
– Геть від мене! – сказав він здушеним голосом. – Забирайся швидше… поки… я…
Гай не затримувався, щоб почути кінець фрази.
Коли Ланнон Гіканус вийшов із Сета з особистою охороною в двісті вояків, Гай дивився, як він віддаляється, з мурів гарнізону і відчував холод остраху, самотній тепер і вразливий без ласки царя.
Гай спостерігав, як невеличкий похідний загін проходив між рядами легіону, й бачив, що Ланнон, убраний лише в легку туніку, ішов із непокритою головою, і його волосся у ранковому світлі сонця світилося, як сигнальний вогонь. Зброєносці супроводжували його в шоломах і нагрудниках, із луками, мечами та метальними списами. Його пігмей, начальник полювання, бушмен Ксаї, не відставав від Ланнона ні на крок; він повсюди супроводжував царя, наче тінь.
Легіон проводжав Ланнона вітальними криками, їхні голоси відлунювали від крутих берегів долини, й Ланнон вийшов у браму. Він був вищий за тих, хто оточував його, усміхнений, гордий і вродливий.
Він подивився вгору, побачив Гая на мурі – і його усміх на мить змінив розлючений погляд; знехтувавши невпевнений жест привітання Гая, він вийшов крізь браму й звернув на дорогу, яка вела на південь у гірський прохід і через пагорби до серединного царства.
Гай дивився, доки ліс заховав царя від його зору, а тоді відвернувся й відчув себе дуже самотнім. Він спустився з муру й пішов туди, де цар рабів помирав на ложі із сухої соломи у власному наметі Гая.
У дедалі спекотнішому повітрі ранку запах від його рани скидався на згірклий смердючий дух лихоманкових боліт або зогнилих трупів.
Одна зі старих рабинь обмила його тіло, щоб збити гарячку. Вона підняла голову, коли увійшов Гай, й у відповідь на його запитання похитала головою. Гай присів навпочіпки біля матраца й доторкнувся до шкіри царя рабів. Вона була гаряча й суха, й Манатассі стогнав у маренні.
– Пошли когось по наглядача рабів, – роздратовано наказав Гай. – Нехай він розіб’є ці ланцюги.
Було дивно бачити, як лихоманка з’їдає чорне тіло на величезному скелеті, бачити, як кістки випинають під шкірою, як стягується обличчя, а шкіра змінює колір від блискучого чорного з пурпуровим відтінком до сухого, запилюжено сірого.
Рана в його паху, гаряча й тверда, розпухла, покрилася струпом, який дуже погано пахнув і з якого повільно витікав зелено-жовтий гній. Здавалося, що з кожною годиною цар рабів тримається за життя дедалі слабше, його тіло стає чимраз гарячішим, рана розпухає до стиснутого чоловічого кулака.
Пополудні другого дня Гай покинув табір сам-один і видерся на одну з високих вершин на крутому схилі долини, де він міг побути насамоті зі своїм богом. Тут, у долині великої річки, присутність бога сонця здавалася всюдисущою, а його зазвичай приязна прихильність була наполегливою й деспотичною. Здавалося, він заповнює все небо і б’є променями по землі, як молот коваля б’є по ковадлу.
Гай проспівав молитву зустрічі, але зробив це досить неуважно, недбало промурмотівши останні рядки, бо він був сердитий на богів і хотів, щоб вони знали про його невдоволення.
ebooksa