Сонячний Птах

– Великий Ваале, – він пропустив найквітчастіші титули й відразу перейшов до головної теми свого протесту, – догоджаючи твоєму очевидному бажанню, я врятував чоловіка, якого ти помітив своїми знаками. І хоч я не маю наміру ані нарікати на твої мотиви, ані ставити їх під сумнів, проте ти повинен знати, що то було не таке легке завдання. Я мусив піти на неабиякі жертви. Я погіршив ставлення царя до верховного жерця Ваала – я думаю не про себе, природно, а лише про мій вплив як твого представника й слуги. Те, що ослаблює мене, ослаблює поклоніння богам.

Гай промовив ці слова таким тоном, який, безперечно, мав привернути їхню увагу, й був дуже задоволений собою. Він відчував, що його претензії цілком обґрунтовані, настав час дещо донести до свідомості богів і розтлумачити їм, що й вони мають деякі обов’язки перед людьми.

– Ти давно знаєш, що жоден твій наказ не важкий для виконання, хоч би який тягар ти накладав на мене, я з радістю підставляю під нього плечі, бо я завжди переконаний у твоїй мудрості та в мудрості твоїх намірів.

Гай зробив паузу, щоб перевести дух, і замислився. Він був сердитий, але він не повинен дозволяти, щоб гнів зривався з його язика. Він образив царя, тож ліпше йому не ображати і бога. Він швидко пом’якшив свої завершальні слова:

– Проте у справі позначеного твоїм знаком варвара я не маю такої певності. Я врятував його ціною великих зусиль, але навіщо? Невже ти вважаєш, що він повинен тепер померти?

Гай зробив ще одну паузу, даючи богові час усвідомити свою логіку.

– Я тепер прошу тебе з усім притаманним мені смиренням… – Гай додав до своєї промови ложку меду: – з усім смиренням, щоб ти зробив свої наміри зрозумілими для свого завжди уважного й завжди слухняного слуги.

Гай знову зробив паузу, чи може він наважитися застосувати сильніші слова? Він вирішив, що цього робити не слід, і натомість простяг обидві руки до сонячного знака й заспівав хвалу Ваалові з усім умінням і красою, на які був спроможний. Звук його голосу, що тремтів і розбуджував солодкий біль у жаркому повітрі пустелі, яке перехоплювало дух, був достатнім, щоб примусити богів плакати, й, коли остання чиста нота завмерла в гарячому повітрі, Гай спустився в табір і бронзовою бритвою розітнув пухлину в лоні царя рабів. Манатассі зойкнув від болю навіть у стані марення, коли з рани бризнула отрута, густа, жовта й смердюча. Гай поставив на відкриту рану припарку зі звареного зерна, замотаного у клапоть тканини, облитої окропом, щоб вона висмоктала отруту.

Надвечір Манатассі вже не лихоманило, й він поринув у виснажений, але природний сон. Гай стояв над ним, усміхаючись і радісно киваючи головою. Він відчував, що йому вдалося завоювати цього велетня, який опинився в такому скрутному становищі, видерти його з чорної пащі смерті завдяки молитві та зусиллям. Його опанувала тепла гордість власництва, й, коли стара рабиня принесла йому повну чашу доброго зенґзького вина, Гай підняв її на честь сонного велетня.

– Боги віддали тебе мені. Ти мій. Відтепер ти житимеш під моєю протекцією, і я обіцяю її тобі.

І він осушив чашу.

Слабкість тіла душила його, притискаючи на твердому солом’яному матраці. Йому коштувало великих зусиль підняти голову або руку, й він ненавидів своє тіло, яке так його підвело тепер. Він повільно обернув голову й розплющив очі.

Із протилежного боку намету, на маті з плетеного очерету, сидів дивний маленький чоловічок. Манатассі подивився на нього з неприхованою цікавістю. Він нахилився над сувоєм дивного блискучого металу, який був почасти розгорнутий, і на м’якій поверхні того тонкого розгорнутого аркуша кінчиком загостреного ножа видряпував і нарізав якісь знаки. Щодня він гаяв багато годин на цю незвичайну роботу. Манатассі спостерігав за ним, стежачи за швидкими, схожими на пташині рухи його голови та рук, від чого подзвонювали сережки у його вухах, а густі пасма чорного волосся теліпалися над його спиною.

Голова здавалася надто великою для цього тіла з дивним горбом, а ноги й руки були довгими, товстими й брутальними на вигляд, темне волосся росло на руках до ліктів та на тильному боці довгих долонь мало конусоподібну форму – і Манатассі пригадав, яку швидкість і силу виявило це тіло в битві. Він трохи підвів голову й подивився на перев’язки, що сповивали нижню частину його тіла.

У цю хвилину Гай підхопився на ноги одним швидким рухом, підійшов до матраца й нахилився над ним, усміхаючись.

Гай сказав:

– Ти спиш, як грудне немовля.

І Манатассі подивився вгору на нього, дивуючись, що людина може сказати таку смертельну образу для верховного царя венді й усміхатися, коли це каже.

– Аю, принеси їсти, – гукнув Гай до старої жінки-рабині й сів на подушку поруч із матрацом Манатассі.

Поки Манатассі їв із величезним апетитом, він слухав неуважно безглуздий опис місяця як жінки з білим обличчям. Він дивувався, що такий майстерний воїн може бути таким наївним. Досить тільки глянути на місяць, як стає очевидно, що це корж із подрібненого зерна, й, коли Мітасі-Мітасі, єдиний великий бог, пожирає його, сліди його укусів чітко видні на круглому коржі.