– Вісім легіонів, високонароджений? – із подивом перепитав Тимон. – Сорок вісім тисяч людей в одній битві?
– Навіть більше, Тимоне. Вони втратили і своє допоміжне військо. Шістдесят тисяч людей! – Гай провів рукою по дошці, змітаючи з неї римські легіони. – Ми вигравали битви, Тимоне, але вони вигравали війни. Три війни. Три криваві війни, які розчавили нас… – Гай урвав свою мову, його голос застряг у горлі. Він швидко відвернувся й підійшов до глека з водою. Тимон поквапився за ним і тримав для нього миску, поки Гай мив руки й розчісував бороду. – На цьому ми закінчимо вивчення кампаній Ганнібала, Тимоне. Я відклав битву під Каннами наостанок.
– А що ми вивчатимемо далі, високонароджений?
– Полководця, якого сам Ганнібал вважав найвидатнішим воєначальником за всю історію людства.
– Хто це був?
– Александр Третій, – сказав Гай. – Цар Македонії, що розбив Перську імперію, якого дельфійський оракул проголосив непереможним, а люди назвали Великим.
Тимон подав Гаю плащ, і Гай, накинувши його на себе, вийшов за межі території храмового коледжу крізь невеличкі ворота у внутрішньому мурі. Тимон у короткій синій туніці, що належала дому Гая, ішов за ним з легким золотим ланцюгом, кинджалом і гаманцем за поясом, що означало високу довіру, якою користувався приватний раб. Він ішов на відстані одного кроку від лівого плеча Гая так, щоб не перешкоджати рухам руки хазяїна, якщо їй доведеться вихоплювати з піхов меч, а свою руку він тримав на руків’ї кинджала.
– Високонароджений, а чому Ганнібал розбив Варрона саме в такий спосіб?
– Що ти маєш на увазі? – заохотив його Гай.
– Хіба не міг він наступати на нього флангами й оточити його центр?
– Саме в цьому різниця між обороною й наступом, – пояснив Гай, і вони заходилися обговорювати тактику й стратегію битви, аж поки вийшли крізь зовнішню браму храмової території.
Далі будь-яка розмова між ними стала неможливою, бо юрма помітила дивну пару: велетенського чорного раба й маленького, схожого на гнома хазяїна. Люди вітали Гая, штовхаючись навколо нього, щоб доторкнутись до його руки, послухати його жарти, а можливо, й випросити милостиню – монету з гаманця, що висів на поясі в Тимона.
Гаю подобалася популярність. Він усміхався, жартував й обережно пропихався крізь натовп. Успішний воєначальник – він брав участь у ще двох кампаніях після взяття великого полону рабів, – улюблений усіма священнослужитель, знаменитий дотепник, автор пісень і багатий філантроп (статок Гая значно підвищився за останні два роки), він був об’єктом народного підлабузництва в усьому місті.
Вони перетнули ринковий майдан із його дивовижними пахощами – гострими запахами прянощів і стічних канав, – видовищами та звуками. В одному місці, де торгували рабами, продавали дівчину змішаної крові ює, продавець помітив Гая в натовпі й погукав його.
– Мій володарю, пропоную витвір мистецтва спеціально для вас. Статую з жовтої слонової кістки.
Він розгорнув на дівчині плащ і показав її тіло.
Гай засміявся й заперечливо помахав рукою. Вони пройшли понад кам’яною пристанню біля озера, де стояли кораблі, майже доторкаючись один до одного кормою, їхні люки були відчинені, вантажники бігали туди-сюди, переносячи товар. Від таверн і винарень, які стояли біля пристані, долітав кислий запах дешевого вина й чулися вибухи п’яного реготу. Повії махали руками, кличучи клієнтів, із провулків між крамницями. Близькі сутінки пом’якшували їхні висмоктані фізіономії та наквацяні щоки й губи – Гай дивувався, яку втіху може знайти чоловік у спілкуванні з такими дівчатами.
За суєтою гавані стояли міські будинки, що належали шляхетним родинам та багатим купцям, кожен із них був оточений глиняним зовнішнім муром і важкими, прикрашеними різьбленням дерев’яними воротами. Нова оселя Гая була однією з найменш претензійних, мала вхід із вузького, оточеного мурами провулку, а з плаского даху відкривався вид на озеро.
Пройшовши у ворота, Гай зняв плащ, витяг із піхов меча, віддав усе це Тимонові з радісним жестом, що він нарешті вдома, й пройшов на вимощене бруківкою центральне подвір’я.
Принци й принцеси, усі чотирнадцятеро, під керівництвом близнючок Геланки й Імілци чекали на нього. Обидві дівчини виросли й тепер переживали незручний період між дівочим і жіночим віком. Надто молоді, щоб хихотіти, й уже не такі юні, щоб зустрічати Гая поцілунком.
ebooksa