Ланнон вибрав молоду слониху з напівдорослим слоненям і, вихилившись із башти, метнув списа їй у шию, прицілившись у велику артерію. Слониха заверещала від болю й страху, і світло-червона артеріальна кров бризнула з її хобота, утворивши криваву хмару. Вона поточилася назад, смертельно поранена, а тим часом з інших башт на стадо посипалися списи і дротики. Сотні великих тіл кинулися навтіки, й ліс захитався й затріщав від їхнього тупотіння і відчайдушних спроб утекти.
Попри свою обіцянку богам, Гай не підіймав свого лука, а в жахливому зачаруванні дивився на винищення переляканих звірів. Він побачив, як стара слониха, у чиєму тілі стриміло безліч стріл і списів, напала на одного з бойових слонів і збила його на коліна; люди посипалися з башти на землю й були негайно розтоптані, а сама слониха потупотіла геть, щоб упасти й померти, все ще опанована скаженою люттю битви. Він побачив, як слоненя, поранене помилково, намагалося витягти стрілу зі свого боку й жалібно верещало, бо вусики наконечника міцно застряли йому в тілі. Він побачив, як інше слоненя марно намагається підняти мертву матір, тягнучи її своїм маленьким хоботом.
Ланнон кричав від збудження, кидаючи списи в шию та в хребет зі смертельною точністю – і купа великих сірих трупів навколо них безперервно зростала.
Одна з матерів стада напала на них збоку; розлючена стара цариця, не менш велика й сильна, аніж той слон, на якому вони сиділи, пішла в наступ. Ланнон обернувся, щоб зустріти її, напружився й метнув списа, але стара самиця підняла хобот, і спис поцілив прямо в нього, глибоко вгородившись у цей м’який і надзвичайно чутливий орган нижче рівня її очей. Вона заверещала від лютого болю, але не зупинилася й бігла на них далі, й Гай із жалем підняв лук. Він знав, що лише смерть тепер зупинить її.
Стара слониха високо підняла голову й хобот, готуючись із розгону завдати удару по цілі, до якої бігла. Її рот був широко роззявлений, нижня губа теліпалася, й Гай натягнув тятиву й випустив стрілу в задню частину її горла. Усі п’ять футів стріли зникли в її роззявленій пащі, й він знав, що наконечник знайшов мозок, бо вона впала на задні ноги, тремтячи й хитаючись, а з її горла вихопився здушений булькотливий крик. Повіки її очей пересмикнулися, вона впала вперед і затихла.
Вони вбили сорок одну слониху, тридцятеро з них мали дітей. Проте десятеро слоненят дресирувальники слонів забракували, бо вони були надто малі, щоб вижити сиротами, тож кожного з них забили однією стрілою милосердя. Інших відокремили й оточили спеціально навченими слонихами, які повели малят геть від закривавлених тіл їхніх матерів, що повсюди лежали купами. На полудень роботу було зроблено, й раби могли взятися за білування трупів і перенесення м’яса до гаків для копчення над димучими вогнищами. Заглибина перетворилася на смердючий морг, і стерв’ятники кружляли вгорі чорною хмарою, що майже затуляла сонце.
Опівдні Ланнон поїв із вельможами та начальниками полювання. Свіжозасмажені тельбухи слона з гарячим перцевим соусом, засмажене на відкритому вогні серце слона, начинене диким рисом з оливками, золотисті млинці й неминучі амфори зенґзького вина були стравами, гідними апетиту мисливців.
Ланнон був у пречудовому гуморі, розгулюючи серед своїх людей, сміючись і жартуючи з ними, обираючи того або того, щоб особливо його похвалити. Він був досі збуджений після полювання й коли зупинився біля Гая, то хотів лише трохи покепкувати з нього, сказавши:
– Мій бідолашний Сонячний Пташе, ти випустив лише одну стрілу під час полювання.
І Гай наготувався відповісти на це легким жартом, мовляв, якщо однією стрілою він убив слона, то вона є не менш ефективною, аніж багато стріл, коли раптом Задал, головний мисливець серединного царства, засміявся.
– Чи в тебе не стало сили натягти тятиву лука, святосте, чи гра здалася тобі надто небезпечною?
Відповіддю на слова Задала була мертва мовчанка, коли всі раптом усвідомили, що саме він сказав. Тоді він швидко оглянув коло облич, які дивилися на нього, і похолов, коли побачив, що всі дивляться на нього з тим самим неуважним дивним виразом, із яким дивляться на людей, призначених у жертву. Вельможа, який стояв поруч із ним, сказав таким тоном, ніби йшлося про щось само собою зрозуміле:
– Ти мертвий чоловік.
Тепер уже зі справжньою тривогою Задал подивився назад на Гая Бен-Амона. Надто пізно він пригадав репутацію цього жерця. Казали, що жоден чоловік не залишався жити, якщо він поглузував із його спини, його зросту чи його мужності. Із полегкістю він побачив, що жрець слабко всміхається й делікатно обтирає пальці об краєчок своєї туніки.
– Дякую тобі, великий Ваале, – нечутно помолився Гай із легкою усмішкою. – Це добре, що ти нагадав мені про мою обіцянку. Я ухилявся від полювання. Пробач мені, великий Ваале. Я надам тобі твій шанс тепер.
Відчуття полегкості в Задала тривало недовго, бо, коли Гай подивився прямо на нього, усмішка грала лише на губах жерця, а його очі були чорні й холодні.
– Задале, – лагідно сказав Гай, і натовп підсунувся ближче, щоб почути його слова. – Ти згоден полетіти зі мною на крилах бурі?
Усі здригнулися, почувши цей виклик, пролунали короткі коментарі, а тоді всі подивилися на обличчя Задала. Воно зблідло до брудного жовтого кольору, а губи стиснулися в тонку білу лінію.
– Я забороняю, – голосно промовив Ланнон. – Я не дозволю тобі робити це, Гаю. Ти маєш надто велику ціну для мене, щоб так ризикувати…
Гай спокійно його урвав:
ebooksa