Сонячний Птах

Чоловік ступив у світло від багаття, і Гаю вистачило одного погляду на його могутнє тіло й округлий голий череп, щоб упізнати Тимона.

Селена підхопилася на ноги й швидко підійшла привітати Тимона. Вони обнюхували одне одного в дивному любовному привітанні, характерному для поган, міцно обнявшись. Гай ніжно всміхнувся, відчуваючи теплу приязнь, яку один закоханий почуває до всіх інших закоханих.

Тимон відсунувся від дівчини, тримаючи її на відстані простягненої руки й тихо заговорив. Гай не міг розчути слова. Він чув лише тихе звучання могутнього голосу Тимона й бачив, як дівчина ствердно киває йому головою.

Тимон покинув її й зник між наметами. Селена повернулася до жорен і наповнила шкіряну торбину борошном із перемеленого зерна, потім покрадьки озирнулася довкола й пішла в темряву слідом за Тимоном. Гай дивився, як вона йде й усміхався.

– Я мушу поговорити з Ланноном, – сказав собі він. – Я зможу поєднати цих двох у шлюбі.

У своєму наметі Гай узяв золотий сувій і розстелив його на дошці, яку використовував для письма. Він пристосував гніт у лампі, узяв свій інструмент, яким шкрябав на золотій пластині, й почав писати поему, присвячену Таніт.

«Її волосся чорне і м’яке, як дим від папірусних вогнищ, розкладених на великому озері», – написав він, і випадок між Тимоном і Селеною був забутий.

Почуття виснаження опанувало його незабаром після півночі, й він упав обличчям на дошку, на якій писав, і заснув, притиснувшись щокою до любовної поеми, присвяченої Таніт і записаної на золотому сувої. Вогник у лампі задимів, ослаб і погас.

Чиїсь грубі руки потрусили його вдосвіта за плечі, він підняв голову, подивився поглядом, затуманеним після вчорашньої пиятики. Це був Мурсил, начальник полювання.

– Великий Лев послав мене по тебе, святосте. Собаки вже на повідках, зібралися й наглядачі рабів. Двоє з царевих рабів утекли, й цар запрошує тебе взяти участь у переслідуванні.

Навіть у своєму напівпробудженому стані Гай відразу зрозумів, хто були ті раби-втікачі, й відчув, що його занудило.

– Йолопи, – прошепотів він. – О, безмозкі йолопи! – Потім подивився на Мурсила. – Ні, – сказав він. – Я не можу приєднатися до них. Я хворий, скажи їм, що я хворий.

Селена стояла в темряві й дослухалася до п’яного реву та реготу, які долинали з царського намету. Під своїм коротким плащем вона заховала шкіряну торбину з перемеленим зерном, пучком копченого м’яса, висушеного в тверді чорні смуги, й маленьким глиняним горщиком. Це була їжа для них обох на чотири дні, а на той час вони будуть уже на протилежному березі великої річки. Вона водночас боялася й була радісно збуджена. Вони обмірковували це протягом двох років, і безліч емоцій нуртували за незворушністю її круглого обличчя, коли вона чекала.

Тимон нарешті прийшов; він нечутно й так раптово опинився поряд із нею, що вона мало не задихнулася з переляку. Він узяв її за руку й повів до межі табору. Вона побачила, що він також одягнений у плащ, лук і сагайдак висять за його плечем, а короткий залізний меч пристебнутий до пояса. Носити рабам таку зброю було заборонено під страхом смерті.

Двоє охоронців стояли на воротях частоколу, й, поки Селена говорила з одним, обіцяючи йому свої ласки, Тимон вийшов із темряви позад них. Він зламав їм в’язи голими руками. Узяв кожного однією рукою й труснув їх у такий спосіб, у який собака трусить пацюка. Охоронці не встигли скрикнути, Тимон обережно поклав обидва тіла біля воріт, і вони вийшли з табору.

Вони пройшли крізь ту заглибину, де вдень убивали слонів, а вночі бридко завивали та гарчали пожирателі стерва. Гієни та шакали билися над кривавими шматками м’яса й уламками кісток. Тримаючи в руці оголеного меча, Тимон провів Селену крізь ту зграю бридких стерв’ятників, і, хоч скрадлива гієна з опущеними плечима пішла за ними, стогнучи та хихочучи, вони дійшли до проходу й стали спускатися слоновою стежкою в долину. Місяць добре освітлював ніч, і вони рухалися швидко. Зупинилися лише один раз біля броду через струмок відпочити й випити трохи води, потім знову поквапилися на північ.

Одного разу вони натрапили на стежці на лева. Великий самець, чиє тіло в місячному світлі здавалося сірим, із чорною гривою. Протягом кількох довгих секунд вони дивилися одне на одного, потім лев тихо рикнув і стрибнув у зарості чагарника біля стежки. Він нещодавно поїв, і дві людські постаті не зацікавили його.

Місяць, який був повним лише чотири дні тому, перекотився через зоряне небо й сховався за темним обрієм. Коли він зайшов, лише розмите світло зірок освітлювало їхню дорогу, й на крутому нерівному місці стежки Селена важко впала.

Тимон чув, як вона скрикнула, й швидко обернувся. Вона лежала на боку, тихо стогнучи.

– Ти поранилася? – запитав він й опустився навколішки біля неї.