Він думав про богів, які обрали для жертви кохану їхнього вірного слуги. Чого вони ще хочуть від нього, міркував він. Він віддав їм усе, дороге для себе, а вони хочуть від нього ще більше.
Як жорстоко, що вони обрали Ланнона за інструмент, що забрав у нього його кохану. Тепер він жалкував, що не розповів Ланнону про Таніт. Якби Ланнон знав про їхнє кохання, він би її захистив, Гай не сумнівався в тому, що він її захистив би. Спочатку він зненавидів Ланнона, адже це він назвав Таніт як жертву. Потім здоровий глузд переміг. Гай зрозумів, що Ланнон вірив у те, що чинить правильно. Він нічого не знав про взаємини Гая й Таніт. Він знав лише, що нація перебуває в смертельній небезпеці й треба обрати цінного посланця. У такому разі, природно, слід було обрати Таніт. Неохоче Гай визнав, що було саме так, і знав, що зробив би те саме.
Він більше не ненавидів Ланнона, але несподівано для себе виявив, що ненавидить тих, хто підштовхнув його до цього. Боги – безжальні боги.
З озера піднявся великий Ваал у всьому своєму золотому й червоному блиску, й на протилежному боці озера Гай міг бачити на обрії рожеві скелі й башти Опета.
За давньою звичкою, Гай підвівся на ноги й розпростер руки, зображуючи сонце, й розтулив рота, щоб заспівати хвалу Ваалу.
Несподівано він затремтів від гніву. Він відчував, як вогненні його зблиски підіймаються у його душі, розпалюючи в ньому ненависть, і то було похоронне вогнище, на якому згоріла його віра.
– Будь ти проклятий! – закричав він. – Чого ти ще хочеш від мене, ти, пожиратель плоті? Поки я маю бути іграшкою в твоїх руках?
Тепер він стиснув руки в кулаки й здалеку гнівно погрожував ними сонцю, яке сходило над обрієм, риси його обличчя спотворилися, а сльози потекли струмком у густі чагарі його бороди. Він пішов в озеро.
– Скільки ще я маю годувати твій жорстокий апетит, душогубе людей? Скільки має загинути невинних людей, поки ти задовольниш свою страховинну спрагу до крові?
Він опустився навколішки в мокрий пісок, і проточна вода піднялася йому до пояса.
– Я не хочу тебе визнавати! – закричав він. – Тебе й твою криваву подругу. Я більше нічого не хочу від тебе – я тебе ненавиджу. Ти мене чуєш? Я тебе ненавиджу!
Потім він замовк і похилив голову. Вода м’яко коливалася навкруг нього. Через кілька хвилин він набрав її в жменю й обмив собі обличчя. Потім підвівся й пішов до хатини, яка стояла неподалік від берега. Його опанувало відчуття доленосної полегкості, того миру, який приходить після невідворотного рішення. Він більше не жрець.
Він з’їв шматок вудженої риби й випив чашу озерної води, перш ніж почав працювати над сувоєм.
Він знову писав про Таніт, намагаючись пригадати кожен тон її голосу, кожну її усмішку й кожен похмурий вираз, пригадати, як вона сміялася і як тримала голову – так ніби словами міг зробити її безсмертною, ніби міг нагородити її життям на наступні тисячу років, словами, які накреслював на аркуші нетлінного золота.
Одного разу він підвів голову від сувою і своїми короткозорими очима побачив, що день минає й довгі тіні від пальм лягли тигровими смугами на жовтий пісок пляжу. Він знову нахилився до сувою й працював далі.
Почувся хрускіт кроків на піску зовні хатини, й чорна постать заступила світло.
Гай знову підвів голову й побачив у дверях Ланнона Гікануса.
– Ти мені потрібен, – сказав він.
Гай нічого не відповів. Він сидів, нахилившись над сувоєм, кліпаючи очима на Ланнона.
– Саме на цьому острові ти пообіцяв мені, що ніколи мене не покинеш, – лагідно провадив Ланнон. – Ти пам’ятаєш?
ebooksa