Сонячний Птах

Гай подивився на нього пильним поглядом. Він побачив лінії турбот і страждань, що глибоко проникли в тіло Ланнона, чорні затінені очниці на худому обличчі. Побачив сіруватий тон шкіри і сріблястий блиск волосся старого чоловіка в бороді та на скронях.

Він побачив напівзагоєні рани, які досі кровоточили крізь бинти. Побачив чоловіка, доведеного до межі своїх сил і своєї рішучості, чоловіка, який відчував у горлі гіркий смак поразки.

– Так, – сказав Гай. – Я пам’ятаю.

Вони повернулися до Опета рано-вранці. Усю ніч вони сиділи разом біля вогню в хатині Гая і розмовляли.

Ланнон розповів йому про хід кампанії і про те, в якому становищі опинилася нація. Розповів йому про кожну битву, кожну стратегію, яку застосовував ворог.

– Я покладав великі надії на бойових слонів. Ці надії виявилися марними. Ми втратили більшість їх у першій же битві. Вони використали списи, змочені в отруті, яку взяли в незліченних бджіл. Я довідався від полоненого, що вони обкурили димом сотні вуликів і ретельно вичавлювали отруту з кожної бджоли. Нестерпний біль у кожній рані привів моїх слонів у стан божевілля. Вони металися в наших рядах, і нам доводилося вбивати їх.

Вони також підготували атлетів, які стрибали на спини слонів. Вони стрибали, підкинуті своїми товаришами, і, пролетівши в повітрі, як професійні акробати, приземлялися на спинах слонів, убивали погоничів, а потім заколювали тварину в задню частину шиї.

– Це моя провина, – сказав Гай. – Я розповів йому про цю тактику, її римляни застосовували проти слонів Ганнібала. Він не забув жодного слова з моєї науки.

Далі Ланнон розповів Гаю про кожну битву, й хоч усі вони були переможними, але кожна ослаблювала Опет, примушувала його військо повільно відступати перед чорними ордами, підсилювала розпач у легіонах, спричинялася до дезертирства й заколотів, розповів також про загибель більшої частини флоту на берегах озера і про заблокування каналу.

– Скільки кораблів залишилося?

– Дев’ять галер, – відповів Ланнон, – і досить багато риболовних човнів.

– Досить для того, щоб переправити всіх нас через озеро, на південний берег?

– Ні, – похитав головою Ланнон. – Не досить.

Вони проговорили всю ніч, і в темряві перед тим, як почало розвиднятися, Ланнон поставив запитання, яке тремтіло на його губах протягом усього вечора. Він знав, що Гай чекає його.

– Чому ти покинув мене, Гаю? – лагідно запитав Ланнон.

Якщо Гай вірив, ніби Ланнон нічого не знав про його взаємини з відьмою, якщо вірив, що вибір Ланнона для жертви був випадковим, тоді Ланнон має вдавати, ніби він нічого не знає.

Гай підвів голову, коли почув запитання, й вогнище освітило його обличчя знизу, залишивши його очі як дві чорні провалини.

– А ти не знаєш? – запитав він, подивившись на Ланнона пильним поглядом.

– Я знаю тільки, що ти викрикнув ім’я відьми й вибіг геть.

Гай роздивлявся обличчя Ланнона у світлі вогнища, шукаючи на ньому виразу провини або обману, проте нічого такого не помітив. Обличчя Ланнона було стомлене й напружене, але світло-голубі очі дивилися прямо й відверто.