Сонячний Птах

Манатассі спустошував землю. Він не брав полонених, а знищував усіх – чоловіків, жінок і дітей. Він не брав здобичі, спалюючи одяг, сувої з письмом і шкіру, розбиваючи посуд, кидаючи все в похоронне вогнище нації. Будівлі він спалював, а потім руйнував і розкидав на всі боки гарячі кам’яні брили.

Позаяк його ненависть годувалася руйнуванням, то вона, здавалося, зростала, як і ті вогнища, які він розпалював і які здіймалися дедалі вище, що більше він кидав у них усякої всячини.

Уся військова потуга Опета складала дев’ять легіонів. Із них один загинув разом із Мармоном на півночі, а два інші були порубані на шматки на терасах Зенґу, рештки тих, хто там вижив, трималися в десятку обложених фортець на вершинах пагорбів.

Із шістьма легіонами, які залишилися, Ланнон Гіканус вийшов з Опета назустріч Манатассі. Війська зустрілися за сто п’ятдесят миль на північний схід від Опета, й у битві Ланнон здобув перемогу, яка дала йому дві милі території й одноденний перепочинок, але коштувала йому чотири тисячі вбитих і поранених.

Бекмор, який командував легіоном Бен-Амона за відсутності верховного жерця, прийшов у намет Ланнона на полі битви, коли небо ще було розжарене, як ковальський горн від поховальних вогнищ, і сморід згорілої плоті вбивав у живих і ту крихту апетиту, яку залишила втома від битви.

– Ворог залишив на полі сорок вісім тисяч мертвих, – із тріумфом у голосі повідомив Бекмор, і Ланнон побачив, що він уже не молодий чоловік. Як швидко минули роки. – Ми знищили дванадцятьох за одного з наших, – провадив Бекмор.

Ланнон подивився на нього, сидячи на кушетці, поки лікар забинтовував легку рану на його руці, й побачив, що засохлий піт і кров зробили жорстким Бекморове волосся та бороду й що нові зморшки та тіні з’явилися на цьому вродливому обличчі.

– Як скоро зможеш ти воювати знову? – запитав Ланнон, і тіні навколо очей Бекмора поглибилися.

– Це був важкий день, – сказав він.

Легіон Бен-Амона міцно утримував центр протягом розпачливих годин, коли здавалося, що лінія ось-ось зламається під тиском чорних тіл і летючої сталі.

– Як скоро? – повторив Ланнон.

– Через чотири або п’ять днів, – відповів Бекмор. – Мої люди знесилені.

– Перерва буде значно коротшою, – застеріг його Ланнон.

Вони билися знову наступного дня, й битва була не менш напруженою й обійшлася в таку саму кількість життів, як і перша. Ланнон знову здобув тяжку перемогу, але він не міг утримувати поле й мусив покинути понад тисячу своїх поранених гієнам і шакалам, поки відступив на нову лінію оборони на пагорбах.

Вони билися знову через п’ять днів і ще п’ять разів протягом наступних сімдесятьох днів. Наприкінці цього часу вони стояли на позиціях за двадцять римських миль від Опета, а шість чудових легіонів Ланнона скоротилися до трьох.

Мало означало те, що вони виграли вісім великих битв і вбили майже двісті тисяч ворогів. Бо провінція Зенґ була втрачена, й лише жменька воїнів пробилася звідти, щоб описати її долю. Міста спалені й зрівняні із землею, сади зрубані й також спалені. Шахти серединного царства зруйновані, звільнені раби приєдналися до орд Манатассі, а стовбури шахт засипані землею й камінням.

Канал Річки Життя був перекритий уламком скелі, зникла можливість утекти на галерах Габбакука Лала, а зі сходу й заходу підходили нові армії, щоб підсилити наступ Манатассі на Опет.

Попри ті великі втрати, яких Ланнон завдав військові Манатассі, воно, здавалося, не зменшилося в кількості й не втратило ані краплі рішучості. Щоразу, коли Ланнон встановлював свої штандарти й зупиняв поступ Манатассі, свіжі орди навалювалися на нього. І хоч він знищував їх десятками тисяч, вони знекровлювали його легіони й щоразу залишали їх дедалі більш виснаженими й опанованими розпачем, який нещадно руйнував їхній бойовий дух.

На сімдесят перший день цілий легіон у кількості шістьох тисяч людей уночі заколов своїх офіцерів і розбігся в темряві невеличкими групами. Вони зупинилися тільки для того, щоб забрати своїх жінок із сіл навколо Опета, і зникли десь на півдні.

Бекмор переслідував їх на короткій відстані й привів сотню в ланцюгах перед гнівні очі Ланнона. Усі вони належали до людей зі змішаною кров’ю ює, тож були лише на один ступінь вище від звільнених рабів, тобто найнижчим класом громадян, які мали привілей носити зброю для захисту свого царя. Схоже, вони не надто цінували цей привілей. Знаючи про неминучість своєї страти, їхній представник не побоявся сказати царю: