Сонячний Птах

– Якби ти дарував нам те, за що можна воювати, становище вище від становища собаки, ми могли б залишитися з тобою.

Ланнон наказав зварити бунтівника живцем за його нахабство й відступив у місто з двома легіонами, які в нього залишилися. Вони розбили табір на березі озера, за міськими мурами, й Ланнон дивився на північ і бачив на пагорбах бівуачні вогні армії Манатассі, наче розсипи жовтих маргариток намасі в полі. Манатассі не послаблював свого тиску на нього.

Бекмор знайшов царя на околиці табору – той роздивлявся позиції ворога, підійшов до Ланнона, радий уперше за багато довгих днів принести йому приємну звістку.

– Є новини про Гая Бен-Амона, величносте.

І Ланнон відчув, як підіймається в нього настрій.

– Де він? Він живий? Він повернувся? – запитав Ланнон.

Тільки тепер він визнав перед самим собою, як бракувало йому маленького жерця. Він не бачив його відтоді, як Гай вибіг із печери Астарти посеред церемонії свята Родючості Землі.

І, хоч Ланнон організував великі пошуки, навіть запропонував винагороду в сто золотих пальців за відомості про нього, Гай зник.

– Він повернувся?

Скільки разів у довгі ночі після цього Ланнон тужив за їхньою дружбою, його порадами і його втішаннями.

Як часто в гуркоті битви він мріяв почути вигук Гая: «За Ваала!» і його пісню про велику сокиру.

Як часто він згадував Гая в ті хвилини, коли треба було втримати центр, готовий обвалитися, або розгорнути фланги, які відступили під натиском ворога.

– Де він? – запитав Ланнон.

– Його бачив рибалка. Він на острові, – сказав Бекмор.

Дні минали в тумані горя. Гай утратив їм лік, один із них майже непомітно переходив у наступний. Більшість часу він збавляв, працюючи над сувоями. Він узяв із собою всі п’ять золотих книг і, коли виходив з хатини, ховав їх під матою, на якій спав.

Він писав тільки про Таніт, про своє кохання до неї і її смерть. Спочатку він працював ночами так само, як і днями, але потім, використавши всю олію для лампи, ночами блукав понад берегом, наслухаючи, як шумить і торохтить перекочуваними камінцями прибій, а вітер, налітаючи з озера, шелестить вітами пальм.

Він годувався молюсками й кількома рибинами, яких йому щастило зловити на мілині, й став худий і занехаяний. Волосся й борода йому переплуталися і злиплися від недогляду.

Горе світилося в його очах, роблячи їх дикими й примарними, напівбожевільними – адже йому було байдуже до всього, крім своєї втрати. Минуло чимало таких безнадійних днів, поки всередині нього не заклекотіли гнів та обурення. Із самої його глибини підіймалися думки темні й небезпечні, наче тіні акул-убивць, що припливали на запах крові.

Дивлячись на дим від вогнища, на якому він готував їжу, він думав про свою землю та її богів. І та, й ті здавалися йому жорстокими й жадібними. Земля налаштована нагромаджувати багатства, не беручи до уваги, скількох людських страждань це коштує, а легковажні боги вимагають жертви. Обоє жадібні й зажерливі.

Гай покинув вогонь і пішов на берег озера. Він сів на піску, й вода змочила йому гомілки, перш ніж відкотитися назад. Темні думки тривали, а з ними змішувалися спогади про Таніт.