Ґлорія Cкотт

Він схопився за голову і, хитаючись із боку в бік, белькотів, як дитина, яка не в змозі висловити своє горе.

Кілька хвилин Голмс мовчки супив брови, втупившись у вогонь каміна.

— У вас часто бувають гості? — спитав детектив.

— Ні, у нас нікого не буває, хіба іноді прийде компаньйон із дружиною, та часом хтось із товаришів Артура. Нещодавно до нас кілька разів заходив сер Джордж Бернвелл. Більше нікого.

— А ви самі часто буваєте в товаристві?

— Артур — часто. А ми з Мері завжди вдома. Ми обоє домосіди.

— Це незвично для молодої дівчини.

— Вона не дуже товариська, до того ж не така вже юна. Їй двадцять чотири роки.

— Ви кажете, те, що трапилося, стало для неї ударом?

— О, так! Вона вражена навіть більше за мене.

— А у вас не виникало сумнівів щодо провини Артура?

— Які ж можуть бути сумніви, коли я на власні очі бачив діадему в його руках?

— Я не вважаю це однозначним доказом провини. Скажіть, крім відламаного зубця, були ще якісь ушкодження на діадемі?

— Вона була погнута.

— А вам не спадало на гадку, що ваш син просто намагався її розпрямити?

— Що ви! Розумію, ви хочете виправдати його в моїх очах. Але це неможливо. Що він робив у моїй кімнаті? Якщо не мав злочинних намірів, чому ж мовчить?

— Усе це так. Але, з іншого боку, якщо він винен, то чому б йому не спробувати вигадати якусь версію для свого виправдання? Та обставина, що він не хоче спілкуватися, мені здається, виключає обидва припущення. І взагалі тут є кілька незрозумілих деталей. Що думає поліція про шум, який вас розбудив?

— Вони вважають, що Артур, виходячи зі спальні, необережно грюкнув дверима.

— Нічого собі версія! Людина, котра зважилася на злочин, грюкає дверима, щоб розбудити весь будинок! А що вони думають із приводу зниклих камінців?

— Вони й досі простукують стіни й обстежують меблі.