— Так, так, пане капітане! Нема що казати — гарний обходимо юбілєуш!
— Та який юбілєуш? — питає поляк.
— А ви що, не пам’ятаєте?.. Та ж вчора минуло десять років, як ваша Польща виповіла Гітлерові війну!
— Гм, то у вас, панє посьлє, щось, ніби, пам’ять шванкує— То не Польща видала Гітлєрові войну, лише ця каналія напала на нас!
— А чого ви з ним задиралися? Хотів коритаж — хай би був брав. А тепер не маєте ні хати, ні коритаря, ні сіней, ні пивниці…
— Ой, так, так… — зідхнув поляк і замовк. Видно, що не був задиркуватий і не хотів починати суперечки, але наш присилився до нього, як та оса та й все — дюґ! — його, та й дюґ!
— Ото вас, каже, вирихтували ваші аліянти! Вже нам, українцям немає жалю, бо нам і так зробили рекляму, що ми „фашисти”, але ж ви — такі були вірні союзники, і свій уряд мали в Лондоні, і воювали дідько не знає де, — і до чого дослужилися? До тачок та лопати?..
— Ой, так, так, — застогнав поляк. — А наш далі ріже його без ножа:
— Таке було моцарство і трісло, гей булька на воді! Вже нам, українцям, немає жалю, бо ми не посідали держави та й нічого не втратили, але ж ви хвалилися, що ні одного ґузика не позволите собі відпороти!..
Відай згадка про ті ґузики трохи вколола поляка, бо почав відгризатися:
— Ну, каже, ми, поляки, тим не журимось, ми мали державу довгі роки, мали своїх королів, президентів, — і знову будемо мати, а ви, українці, нічого не мали, не маєте і мати не будете. Одне, що ви знаєте, це проголосити державність, але втримати її вже не дасьте ради!
Ну, така бесіда, то вже нашому не припала до смаку, але не показує по собі злости, а починає собі кпити:
— Так, це правда, ви мали королів, але їх миші з’їли —
Велл, як поляк це почув, то такий жаль взяв його за серце, що трохи не розплакався!..
— То ви нам, каже, Польщу завалили! Ми билися на фронті, кров свою проливали, а ви нам ніж у плечі встромили!
А тоді наш, як його присяде та давай йому цабанити:
— Що ви, каже, з глузду з’їхали?.. Ми вам Польщу завалили?.. А звідки взялося в німецькому полоні 45 тисяч наших, українських бойсів? Ваші штабові офіцери поховали за пазуху штаби золота і повтікали до Румунії, а наші хлопці боронили Львів доостатку перед рускими і німаками! І так — як довга ваша і наша історія ми завжди наставляємо за вас дурні голови. Хто вам зробив „Цуд над Віслою?” Ми!.. Хто зробив „Цуд під Ґрунвальдом? Ми!.. Тільки й того діла, що ми вам робимо „цуда”, а ви нам — пацифікацію!
Тепер поляк трохи змітиґувався і почав з іншої бочки:
— Пане после, каже, я знаю, що в нас, в Польщі, не все було в порядку. В Польщі панувала диктатура, це правда, але, признайте самі, при такій диктатурі ще якось люди клигали. Як вас польський поліцай взолив по зубах, то щось трохи вилетіло, а решта лишилася, та коли вас ґештапівець замалював, то вже ґуд-бай! Так, була Береза Картузька, але з Берези ще люди виходили живі, а вже, скажім, з такого Катиня, чи Осьвєнціма, чи Майданка, то пиши пропало!.. Та й вам самим, пане после, не діялась завелика кривда: щомісяця йшла вам гарна пенсія — тисяча злотих на руку, трен і трамвай ви мали задурно, і з канцелярії щось капнуло — якось в’язалися кінці, ну, ні?
Видно, що поляк промовив нашому до серця, бо тепер пан посол зідхнув і каже: