— Та, коли вже вибирати між холєрою, чумою і шкарлятиною, то хай би там була шкарлятина…
Так і стало на цій шкарлятині, бо, власне, прийшов час на полуденок і Волтер сказав їм:
— Ол райт, бойси, коман їсти.
Посідали вони їсти оба вкупі, а цей третій, що возив цемент, присів трохи подальше. Видно, що мав добру гімнастику коло тих тачок і змахався неякбудь, бо накинувся на сендвічі, як вовк! А нашому і польському — нічого не смакує, тільки воду п’ють, а стогнуть, а нарікають… Очевидно — на стару еміграцію. „Пане после, каже поляк, те вшистке моє родакі, то саме ковбоє!” „Гм, а мої що, ліпші? — говорить наш. — То ж самі хомути!” А потім скритикували цілу Америку: що в Ню Йорку вулиці не позамітані і п’яні боми тиняються по тротуарах, що дівчата сидять в корчмі разом з парубками, а жінки носять ногавиці… Так вони собі нарікають, а цей третій далі закладає за драбини: вже три сендвічі споров, батлю молока випив та й ще кейка витягає… Аж нашому і польському досадно стало:
— О, такому, то добре, — каже поляк. — Моцний як мула, нічим не журиться, має апетит, то що йому біда зробить? Цікаве — чим такий чоловік міг бути вдома?
— Певно каміння товк на гостинці, або бочки з оселедцями вантажив на трока — додумувався наш, українець.
А той чоловічина наївся, закурив файку та й приступає до наших:
— Пробачте, каже, панове, чи ви не будете скитальники?
— Є, ми скитальники, — помахали тамті головами.
— Де-цо? Бо я також скиталець!.. Буду дуже радий познайомитись з вами.
Рад-не-рад встає поляк перший, подає руку і представляється:
— Єстем Мостовіч, капітан Войска Польскєґо! Встає і наш, каже своє ім’я, а наприкінці додає: — Адвокат і бувший посол.
А тамтой сказав лише як називається — Рачкіс-Пачкіс, чи як там, а про титули нічого не згадує. Але тим двом цікавість не дала спокою і самі спиталися.
— А чим ви, пане, були в Краю?
— Міністр праці Естонської республіки — спокійно відповів Рачкіс-Пачкіс, а тоді нашим якби замурувало.
ЗЛИЙ ДУХ ПІД БОЖИМ ДОМОМ
Це безсумнівний факт і його, здається, не треба скріплювати доказами, що нова еміграція поволі завойовує Америку. Досі завоювала вже сходи під церквою св. Юра, а також сумежний клапоть 7-ої вулиці, через цілу її ширину. Не знаю, може за декілька років завоює ще Народний Союз, але, покищо, треба вдоволитися „степсами” та хідником.
Кожна богомільна душа, що в неділю терпеливо тупцює по тому хіднику, напевно пригадує собі особу пана Крука. Та й то невелика штука затямити пана Крука, бо він щонеділі службово стирчить на сходах „Самопомочі” і то на найвищому їх ступні. Правда, декого може збити з пантелику ця обставина, що пан Крук приходить під церкву кожної неділі в іншому, моднішому, краще скроєному гарнітурі. Ця зміна декорації чи не буде зв’язана з тим, що достойна постать пана Крука прибирає з кожним тижнем все кругліші, випукліші форми. Як би там не було — пана Крука нарід знає, не тільки під церквою, але й поза нею, а його ім’я відоме навіть тим, що приїхали до Ню Йорку вчоршнім транспортом.
Хто ж такий пан Крук, старий, чи новий еміґрант? Ні, бачите, такий середній. Три роки тому назад, коли забирали до Америки сиріт, панові Крукові пощастило переконати комісію, що він теж сирота безрідний і на тій основі пан Крук мав щастя бути одним з перших скитальців, що ступили на вільну американську землю.
А тут, на цій вільній землі, вже його дожидало інше щастя: як то кажуть — вон-ту-трі знайшов собі жінку, родовиту американку! Правда, вона була так з десять років старша за нього, вдова і мати двох синів, та це зовсім не перешкодило панові Крукові незабаром стати батьком ще й третього її „бойса”. Вдова пригорнула сироту, відгодувала і приодягла, хоч і не в кармазини, як співається в народній пісні, але теж цілком пристойно. Далі навчила сироту п’яте через десяте по-англійськи балакати, втовкмачила йому в голову основні положення конституції ЗДА і на тій основі пана Крука постигла ще одна щаслива нагода — його, оце, недавно кликали по „другі папери”.
ebooksa