Слово «кольос» отець Еміліян вимовив з такою гордістю, що не міг не схвилювати Городюка.
— Кольос, але на глиняних ногах! — відповів він утертою фразою всіх публіцистів, не прихильних Росії.
В отця Еміліяна почервоніла шия — знак, що був поденервований.
— Всі ви, «м’які», таке говорите, а самі не вірите в те. Росія може і потрафить ще багато, а в тій країні просто кінця нема.
— Кінця нема, але злодійствам та лайдацтвам і ошуканствам, — додав твердо «м’який» Городюк. — Тюрма народів та ціла ваша Росія! Не те що тут в Австрії, де конституція, де рівні права для всіх, і якби не перешкоди з боку поляків…
— А бачите, — перебив о. Еміліян, — власне, ті перешкоди. Чому витягаєте тільки хиби Росії, а не берете під увагу інших держав?
— Так, але ми все-таки маємо і школи, і свободу зборів, і свободу слова, і право вживати своєї мови…
— Там наш нарід має також свої школи і вживає своєї мови.
— Де?!
— В Росії.
— Яким чудом? Адже там усе по-російськи!..
— Ви то називаєте по-російськи, а я кажу — по-русски.
— А по-українськи?
— Нема українців, нема української мови, то не можна вимагати…
Отець Еміліян глипнув спідока на Городюка і раптом замовк. Побачив, як той здійняв окуляри і нервово витирав їх хусточкою. Знак, що директор схвилювався і що дискусія прийме за хвилю гостріші форми.
Директор вже відчинив губу, щоб заявити своє звичайне: «Я собі, отче, раз на все випрошую», — але паніматка вчас запобігла тому:
— Перестаньте ви бодай нині сперечатися. — А звертаючись до панотця: — Чи є там українці і українська мова, то побачимо найліпше на війні.
— Побачимо! — відповів панотець, але вже в більш примиримім тоні.
— На це не треба аж чекати до війни! — почав знову Городюк. — Хіба сліпий не бачить або видющий не хоче бачити.
— Може б, так вийти на город, — запропонувала пані Городюкова. — Ми собі з панею походимо, а ви собі пікета заграєте. Душно дуже в кімнаті.
ebooksa