Отець Еміліян радий був пропозиції. Що душно, то правда, але ще більша правда, що Городюк готов образитися і тоді два-три дні нема з ким про політику побалакати.
— Справді, ходім у сад! — підхопив думку Городюкової і підвівся з крісла.
Городюк не дуже був задоволений з того, що не дали йому виголосити промови на доказ, що український нарід був, є і буде, що москалі — варвари, що прийде час, коли «сповняться слова нашого генія Тараса Шевченка», і тому подібні речі, які так часто вкладали перед війною «м’які» в уха «твердих». Але остаточно і йому не всміхалося оминання приходства хоч би лиш короткий час. Отець Керницький хоч і кацап, але людина чесна, розумна і одинокий інтелігент у селі. За п’ятнадцять років спільного життя в Бужанах не одну словну баталію звели вони зі собою, і хоч розходилися не раз з гнівом, швидко знову перепрошувались. Їх жінки, не звертаючи уваги на гніви чоловіків, ходили до себе і помалу вигладжували розбурхані противенства. За тих п’ятнадцять літ не було, поза політикою, між ними ніяких непорозумінь. Раз тільки приязнь висіла на волоску і то — сміх сказати — через жида.
Був собі в Бужанах бідний жидок Берко, що сидів у комірнім на громадській хаті, шинкував, торгував яйцями та доставляв Керницьким м’ясо щосуботи і на всілякі оказії. На нього завзявся Городюк і хотів доконче викурити з села. Заложив громадську крамницю і виміг на громадській управі, щоби жида викинула з хати. Берко бігав як непритомний, просив у Керницького помочі, а його жінка Естерка прийшла раз з усіма бахурами і такий зчинила лемент, що отець Еміліян прирік їм помогти. Жаль йому зробилося отої матері з купою брудних дітей, що так заводила над своєю нещасною долею.
Але Городюк уперся і не послухав панотця. Жид мав клапоть власного городу, поставив на ньому нужденну хижу і перенісся туди.
— Все ж таки і їм треба жити! — дорікав Городюкові.
— Вам, отче, навіть не випадає щось таке говорити. Вони ж кров нашого народу ссали, ссуть і ще довго хотіли б ссати.
— Я вас, господине директор, не питаю, що мені випадає,— відповів ображено Керницький.
З того пішло. Ледве обидві жінки замирили якось погніваних, а то не тиждень, але рік був би тягнувся гнів.
Сад бужанської парохії розкинений був по цілому городі: сливки і вишні бігли вздовж стежок, а на грядках сиділи груші та яблуні. Але садом звався тільки один закуток, де було три великі горіхи, кілька старих яблунь та висока груша-спасівка. Там стояла в розі і альтана, в якій часто збиралось ціле товариство приходства а де літньою порою отець Еміліян з Городюком грали свою партію пікету. Ні пані Керницька, ні пані Городюкова не мали охоти до карт, тож не було для мужчин ради: вибрали таку гру, яку придумали два самітні мужчини або дві старі панни. І нині, зайшовши в альтану, сіли зараз до карт. Городюк витягнув нотес, а отець Еміліян карти, і за хвилю чути було тільки пікетові вигуки: «п’ять п’ятнайцятих», «три дами, три аси», «чотирнайцять десяток».
Пані Керницька повела паню Городюкову в іншу частину городу, де обидві мали чим полюбувати очі і набалакатися про різні господарські справи.
Наталка остала в хаті. Поспрятувала зі столу і, взявши якусь книжку, сіла собі на канапі, переконана, що зможе читати, а ще більше — що зможе докучити Петрові. Тепер він буде, певно, триматися від неї здалека, бо побачить, що вона не має охоти на балачку. Але раз у раз її очі вибігали поза край книжки і зиркали на Петра, що стояв у салоні і вдавав, що страшенно займається огляданням старого альбому, якого зміст знав напам’ять ще тому кілька літ.
Петро переглянув альбом, перелистував старий збірник «Ниви» і врешті рішився. Обтягнув блузу, поправив чуприну, потягнув носом і рушив до їдальні. Наталка розчиталася на добре, показуючи із-за книжки тільки чубок ясного волосся».
— Панно Наталко! Чи ви на мене дуже недобрі? — почав сумно.
— Вибачте, я тепер читаю.
Не зражений такою відповіддю, Петро сів побіч на канапу. Тепер бачив її профіль: чоло з маленькою морщиною над очима, тінисті вії і рівний тонкий носик, що разом з віддутими губками робили лице ще кращим.
— Панно Наталко, я вас перепрошую… Я ж нехотячи…
— …
— Слово даю.
— Добре нехотячи. То так, пане Зварич, не робиться!
ebooksa