Копоть відітхнув з полегшею.
— Ну, видно, що то ще не все правда.
— А що ж такого має бути, пане Копоть? — спитав Зварич.
Копоть оглянувся довкола і не відповів.
— Кажіть, що такого? — налягав Зварич.
Біля них переходив якийсь чоловічина. Копоть показав на нього очима — мовляв, «нехай тільки цей перейде». Щойно як незнаний чоловічина скрився за закрутом стежки, відзискав мову.
— То ви нічого не знаєте?!. Всюди йдуть арешти наших. В самім Золочеві заарештували вже кількох… Десь їх мають вивозити в глибину Австр…
Знову стих, бо якась панночка перейшла попри їх лавочку.
Зварич не розумів того страху, тої осторожности знайомого.
— Ніби за що? — почав голосно. — Так, за самі переконання…
Копоть положив йому руку на коліно.
— Ради Бога, тихше!!.. Вам нічого не буде, але я… ви знаєте… кожної хвилі…— говорив задихаючись.
— Але скажіть мені,— спитав уже півголосом Зварич, — на якій підставі арештують, в чім їх підозрівають?
— Мали знайти навіть якісь записки, плани і мапи… Під підлогою в одного…
— Дивіть! — покрутив головою Зварич. — То ваші не дрімали, бачу!
Копоть видимо скривився. В звичайний час був би відповів інакше на таке говорення. Тепер часи змінилися, і він тільки зробив рукою відпихаючий рух.
— Ви знаєте… Я до таких речей не пхався і не вважаю це за чесне. Що іншого національний вопрос, а що іншого — шпіонаж… Але, — додав по хвилі,— ходять чутки, що арештують усіх без розбору, а навіть і українців.
Зварич щиро засміявся.
— Ну, вже, знаєте, щось такого?! Ви, здається, забагато вірите в чутки і самі ними переймаєтесь.
— Переймаюся… — гірко посміхнувся Копоть. — Як не вірити чуткам, коли й тут, у Золочеві, подібне твориться. Я вже й сам чекаю кожної хвилі жандармів.
ebooksa