Вечером дядько вернув додому, припровадивши і Петрів ровер.
— Знаєш, Петре, але то так не робиться. Ходив ти за чим для Наталки — нехай, добре, але треба було попрощатися!
— Голова мене чогось розболіла, — вимовлявся Петро.
— За чим же то тебе Наталка посилала?
— Ет! Ти такий цікавий, як мала дитина, — вирятувала Петра пані Городюкова. — За чим ходив, то ходив.
Петро спершу з дива не міг вийти. Адже Наталка за нічим його не посилала! Але зі слів дядька він доглупався, що мусила бути мова про те, де він подівся, і тоді, певно, Наталка сказала, що послала його кудись.
Петро почув, як йому якесь тепло розливається в грудях, а в горлі щось скобоче.
«Добра, кохана дівчина, — думав собі,— рятувала як могла. І то кого? Мене, що тільки завинив перед нею!..»
Вийшов у шкільний садок і довго-довго в ніч пересидів, забувши про війну, про цілий світ, а думаючи тільки про кохану ясноволосу дівчину, що вдавала недобру, не хотіла з ним говорити, а все ж таки оборонила його перед закидом нечемности.
Від Золочева, зі сходу, викотився повновидий місяць і завис над заспаним селом, як велика мідяна миска. Прижмуреним оком розглядав усе кругом: гущавники над річкою, кущі біля хат, попівський город і шкільний садок. В попівськім городі бачив дівчину, що сиділа на лавочці, сперши голову на поруччя, а в шкільнім садку хлопця, що при столику під грушею начебто дрімав — замотані думи розсновував…
«Не перші ви і не останній» — всміхнувся місяць і поплив синім небом далі, лишаючи молодих їх власній долі.
Золочів — мала незначна містина в давній австрійській приграничній полосі. Не визначався між іншими галицькими містечками ні чистотою, ні будівлями. Так, як і другі, можна було його порівняти до рака, що має одну справедливу кишку. Ця кишка в Бродах називалася вулиця Золота, в Бережанах — Адамівка, а в Золочеві — Міцкевича.
На тій вулиці були щоліпші, щобільші камениці, щоважніші уряди і хідники — такі майже, як у Львові. На тій вулиці концентрувалось життя: тут відбувалась променада, тут був показ нової гардероби і нових людей, тут, врешті, виходила недрукована золочівська газета, подавана не з рук до рук, але з уст до уст, яку всі горожани без виїмку передплачували, рівночасно співпрацюючи в її редакції.
На рік чи два перед світовою війною Золочів мало що не став славним на цілий світ. Його знак на мапі, завбільшки сліду по мусі, мав дістати ще чотири хвостики на боки. Золочів мав стати твердинею. Не досить було військовим, що він і так вже мав славу твердині темноти і кацапства, захотілося іде їм зробити з нього твердиню воєнну. Наїхало було сюди багато булавних старшин, військових інженерів і стали оглядати горби, що довкола Золочева. Міряли, думали, щось копали навіть, але вкінці рішили, що почва Вороняків не надається до підземних будівель, і справа Золочева-твердині пропала. Все ж таки, як природна опора проти сходу, був він дуже важною стратегічною точкою і нарівні з Бережанами рахувався ключем до Львова.
Вістка про війну зі Сербією сколихнула Золочевом нарівні з другими містечками цілої Австрії, але чутки про війну з Росією Золочів відчув далеко сильніше. Він був останнім більшим військовим гарнізоном коло границі, і тому перший задрижав у своїх підставах.
Війна з Росією прийшла ненадійно. До останньої хвилі ніхто не припускав можливості її, і всі вірили, що Росія таки вкінці сховає хвіст під себе.
Але так не сталося.
Одного ранку Золочів пробудився вже з тим, що ген за Вороняками не існує кордон.
«Часопис», що в звичайний час виходив раз на день, а в неділю два рази, тепер почав появлятися щопівгодини. Вістки, веселі і сумні, бадьорі і тривожні, вилітали з головної вулиці і розходились на боки: на Вали, на Глинянську, Підвійтє і в сторону Замку.
На першу вістку про війну з Росією Золочів уладив маніфестацію. Населення усяких полів, літ, національностей і переконань рушило зі співом австрійського гімну вулицями міста, щоб дати вислів своїй вірности для держави.
ebooksa