Хрестоносці

— Їх спіткає ще більша кара господня, але й тебе від того, що задумав, не відмовляю, насамперед тому, що ти заприсягнув, а по-друге,—за те, що вони наробили тут, у Серадзі, польська рука ніколи достатньо їх не покарає.

—Що ж вони наробили? — спитав Збишко, який прагнув узнати про всі беззаконні дії хрестоносців.

На це запитання старий пріор насамперед розвів долоні й голосно став проказувати «Вічну пам"ять», потім сів на ослоні і якийсь час сидів так з заплющеними очима, немов хотів пригадати давні події, і нарешті заговорив:

—Прикликав їх сюди Вінцент з Шамотул. Було мені тоді дванадцять років, і я тільки що прибув сюди з Цилії, звідки мене забрав мій дядько Петцольд-кустош. Хрестоносці напали вночі на місто й зараз же його запалили. Ми бачили з мурів, як вони на ринку рубали мечами чоловіків, дітей і жінок, а немовлят кидали в вогонь... Я сам бачив побитих ксьондзів, бо неситі злобою хрестоносці не щадять нікого. Трапилось так, що пріор Миколай, будучи родом з Ельблонга, знав комтура Германа, який командував їх військом. Вийшов він тоді з старшою братією до того лютого рицаря, впав перед ним навколішки і став благати його по-німецьки змилуватись над християнською кров"ю. А той йому відповів: «Не розумію» й наказав далі нищити людей. Отоді й вирізали ченців, а з ними мого дядька Петцольда, а пріора Миколая прив"язали коневі до хвоста... До ранку в місті не залишилось жодної живої людини, крім хрестоносців і мене, бо я сховався на колоді, до якої причеплений дзвін. Бог уже покарав їх під Пловцями, але вони весь час прагнуть згуби нашого християнського королівства і прагнутимуть доти, поки їх зовсім не винищить рука господня.

—Під тими Пловцями,— сказав Збишко,— загинули майже всі чоловіки з мого роду. Але я за цим не шкодую, бо бог дарував королю Локєткові славетну перемогу й винищив двадцять тисяч німців.

Діждешся ти ще більшої війни і більшої перемоги, — сказав пріор.

—Амінь! — відповів Збишко.

І вони почали говорити про інше. Молодий рицар спитав про продавця реліквій, якого зустрів у дорозі, й довідався, що таких ошуканців багато вештається по дорогах і що вони дурять легковірних людей. Пріор також сказав, що є папські булли, які наказують епіскопам затримувати таких торговців, і тих, котрі не мають справжнього дозволу й печаті, негайно судити. Поскільки свідоцтва того пройдисвіта здалися пріорові підозрілими, він хотів був одразу відпровадити його до єпіскопського суду. Коли б виявилось, що він справжній розповсюджувач індульгенцій, йому нічого не було б. Та він утік. Можливо, боявся довгої затримки в дорозі, але його втеча посилила підозріння.

Наприкінці розмови пріор запросив Збишка на відпочинок і ночівлю в монастирі, але той не міг прийняти запрошення, бо хотів вивісити на воротях заїзду виклик на «піший або кінний бій» усім рицарям, які заперечували б, що панна Данута Юрандівна є найкраща і найцнотливіша дівчина в королівстві, а такий виклик аж ніяк не випадало вивішувати на монастирських воротях. Ні пріор, ні інші ксьондзи навіть не хотіли написати йому виклику, через що молодий рицар дуже заклопотався й не знав, що йому робити. Аж коли він повернувся в заїзд, йому спало на думку звернутися по допомогу до продавця індульгенцій.

Пріор зовсім не певний, що ти не пройдисвіт,— сказав Збишко.— Він вважає так: чого б тобі боятися єпіскопського суду, якби ти мав справжні свідоцтва?

Я боюся не епіскопа,— відповів Сандерус,— а ченців, які не знаються на печатях. Я хотів їхати до Кракова, але тому, що не маю коня, мушу ждати, поки мені його хто-небудь не подарує. А поки що я пошлю листа і прикладу до нього власну печать.

Я також подумав, що коли ти доведеш свою вченість на письмі, то це буде доказом, що ти не простак. Але як же ти пошлеш листа?

З яким-небудь прочанином або мандрівним ченцем. Хіба мало людей їде в Краків до гробу королеви?

— А мені зможеш написати виклик?

Напишу, пане, все, що скажете — гарно і зрозуміло, навіть на дошці.

Краще таки на дошці,— зрадів Збишко,— і не порветься, і здасться надалі.

І коли слуги через деякий час знайшли і принесли нову дошку, Сандерус узявся писати. Що він там написав, Збишко не знав, бо не вмів читати, але зараз сказав прибити виклик на воротях, а над ними почепити щит, якого турчини стерегли по черзі. Хто вдарив би списом у щит, той подав би знак, що приймає виклик. Але, очевидно, в Серадзі не було охочих до таких справ, бо ні того дня, ні другого щит жодного разу не задзвенів від удару, і після полудня трохи засмучений рицар вирушив далі в дорогу.

Але ще перед від"їздом до Збишка прийшов Сандерус і сказав йому:

Якби, пане, ви вивісили щит в країні прусських рицарів, то ваш зброєносець напевне вже застібав би на вас ремені панцера.

Як так? Адже хрестоносець як чернець не може мати коханої пані, бо йому ж заборонено.