Де Бергова,— відповів Юранд.
Це хтось значний?
Видно, що значний.
Пан де Лорш, почувши ім"я де Бергова, почав розпитувати про нього і, дізнавшись у чому річ, сказав:
—То родич графа Гельдернського, великого їх добродійника, і з заслуженого в Ордені роду.
Це правильно, —сказав пан з Длуголясу, переклавши присутнім його слова: — Де Бергови посідали високі посади в Ордені.
— Ото ж бо Данфельд і де Леве так допоминались за нього,— сказав князь.— У них тільки й мови було, що де Бергова треба звільнити. Богом присягаюся, вони для того викрали дівчину, щоб визволити де Бергова.
—Значить, вони її повернуть, — сказав ксьондз.
Але краще було б знати, де вона, — сказав пан з Длуголясу.— Бо, припустимо, що магістр спитає: кому маю наказати, щоб її віддав? Що ми йому скажемо?
Де вона? — сказав глухо Юранд —Вже ж, певне, не тримають її на пограниччі, бо бояться, щоб я не одбив, а завезли десь на Віслу або й до моря.
Збишко сказав:
—Знайдемо її й одіб"ємо.
А князь раптом вибухнув довго стримуваним гнівом: — 3 мого палацу викрали дівчину, псявіри, образили мене, і я їм цього не подарую, поки живий. Досить з мене їхньої зради! Досить наскоків! Краще вовкулаків мати сусідами, ніж їх! Тепер магістр мусить покарати цих комтурів і прислати до мене послів з перепрошенням. Інакше я розішлю віці.
Він ударив кулаком об стіл і додав:
—Ого! За мною рушить брат з Плоцька, і Вітольд, і вся сила короля Ягелла. Годі потурати хрестоносцям! Вже б і святому терпець урвався. З мене досить!
Всі замовкли, чекаючи, поки вгамується його гнів.
Ганна Данута була рада, Що князь так близько взяв до серця справу Данусі, бо знала, що він був терплячий; але й наполегливий, і коли вже до чогось брався, то доводив діло до кінця.
Потім став говорити ксьондз Вишонек.
Колись в Ордені панував послух,—сказав він;— і жодний комтур без дозволу капітулу й магістра не смів нічого робити на свій розсуд. Тому бог і віддав у їхні руки такі великі землі й дав їм таку силу, яка перевищує всяку іншу в світі. Але тепер нема між ними ні послуху, ні правди, ні честі, ні віри. Нема нічого, крім зажерливості й вовчої люті. Як же їм коритися наказам магістра чи капітулу, коли вони й заповідей господніх не виконують? Кожен сидить у своєму замку, немов удільний князь, один одному допомагає робити злочини. Поскаржимось магістрові, а вони відмовляться. Магістр накаже їм віддати дівчину, а вони не віддадуть або скажуть: «У нас її нема, ми її не викрадали». Він накаже їм присягнути, то й присягнуть. Що Нам тоді робити?
Що робити?— сказав пан з Длуголясу.—Нехай Юранд їде до Спихова. Якщо вони викрали її для того, щоб обміняти на де Бергова, то дадуть про це знати, і не комусь іншому, а тільки Юрандові.