Хрестоносці

Юранд вклонився їй в ноги.

—Я нікого не винувачу, милостива лані.

—І знайте, що бог вам її поверне, бо око його чатує над нею. Пошле він їй порятунок, як послав на останніх ловах, коли на нас напав лютий тур, а бог напоумив Збишка захистити нас. Сам він мало життям не наложив і потім довго хворів, але мене й Дануську оборонив, за що йому князь дав пас і остроги. Бачите! Над нею рука господня. Певно, що жаль дитини. Думала, що вона з вами приїде, що побачу її, мою милу, а воно от...

Голос княгині затремтів, і з очей полилися сльози. А Юранд, що досі стримувався, раптом вибухнув страшним розпачем.

Він схопився руками за довге волосся й почав битися головою об стіну й повторювати хрипким голосом:

—Боже! Боже! Боже!

Але Збишко кинувся до нього, сильно струсонув його за плечі й вигукнув:

—У дорогу! В Спихов!

XXIX

—Чий то почет? — несподівано спитав Юранд, коли за Радзановом прокинувся від задуми, немов від сну.

Мій,— відповів Збишко.

А мої люди всі загинули?

Я бачив їх мертвими у Недзбожі.

Нема моїх старих товаришів!

Збишко нічого не відповів. Вони мовчки поспішали до Спихова, сподіваючись застати там посланців від хрестоносців. На їх щастя, знову взялися морози, дороги були притерті, і вони могли їхати швидко. Надвечір Юранд знову заговорив і почав розпитувати про тих орденських братів, що були в лісовому палаці. Збишко розказав йому про все — і, про їхні скарги, і про від"їзд, і про смерть пана де Фурсі, і про те, як його зброєносець викрутив Данфельдові руку. Розповідаючи, він раптом згадав одну обставину, що тепер вразила його,— про перебування в лісовому палаці тієї жінки, котра привезла від Данфельда цілющий бальзам. На відпочинку він почав розпитувати про неї чеха й Сандеруса, але вони не знали, що з нею сталося. Їм здавалось, що вона поїхала або з тими людьми, що повезли Данусю, або незабаром після них. Збишкові аж тепер спало на думку, що ту жінку могли підіслати, аби вона попередила драпіжників, коли б Юранд перебував у лісовому палаці. В такому разі вони не назвалися б людьми із Спихова, а могли б мати при собі якогось іншого листа, якого віддали б княгині замість фальшивого Юрандового. Все це було зроблено з пекельною хитрістю, і молодий рицар, який знав хрестоносців лише як воїнів, уперше подумав, що кулака на них мало, їх треба вміти перемагати й головою. Це була гірка для нього думка, бо нестерпний біль і жаль перетворилися в ньому насамперед в жадання боротьби і крові. Навіть рятування Данусі уявлялося йому як ряд велелюдних боїв та герців, а тепер він зрозумів, що жадобу помсти, можливо, треба буде посадити, як ведмедя, на цеп і вигадувати інші способи порятунку й відшукання Данусі. Думаючи про це, шкодував, що з ним немає Мацька. Адже Мацько був настільки спритний, наскільки й хоробрий. Проте Збишко й сам вирішив послати Сандеруса із Спихова до Щитна, щоб він одшукав ту жінку та спробував дізнатися від неї, що сталося з Данусею. Він казав собі, що коли б навіть Сандерус зрадив, то це не дуже зашкодить справі, а в противному разі може зробити значну послугу, бо його ремесло всюди відчиняло перед ним двері.

Правда, він хотів спочатку порадитись з Юрандом, але відклав до Спихова, тим більше, що настала ніч і йому здавалося, ніби Юранд, сидячи в високому рицарському сідлі, заснув від утоми, тяжких переживань і горя. Проте голова Юрандова хилилась не від утоми, а від нещастя. Він, видно, тільки про це й думав, і серце його так переповнилось страшними побоюваннями, що він нарешті сказав:

—Краще б я був умер під Недзбожем! Це ти мене відкопав?

Разом з іншими.

А на ловах врятував мою дочку?

Як же я міг інакше зробити?

І тепер мені допоможеш?