Хрестоносці

— Схопили її ті, що приїжджали до лісового палацу,—сказав ксьондз.

Тоді магістр віддасть їх до суду або накаже сТати з Юрандом на бій.

Вони повинні битися зі мною, бо я перший їх викликав! — вигукнув Збишко.

Юранд відняв руки від обличчя й запитав: — Хто був у лісовому палаці?

Був Данфельд і старий де Леве та два брати: Готфрід і Ротгер,— відповів ксьондз.— Вони скаржились і хотіли, щоб князь наказав вам випустити Бергова з неволі. Але князь, дізнавшись від де Фурсі, що німці напали на вас перші, вилаяв їх і відпустив ні з чим.

Їдьте до Спихова,—сказав князь,—вони з"являться туди. Досі вони не могли зробити цього тому, що зброєносець молодого рицаря викрутив Данфельдові руку, коли возив їм виклик. Їдьте до Спихова, а коли з"являться, дасте мені знати. Дочку вони вам за де Бергова віддадуть, але від помсти я не відмовлюся, бо, викравши її з мого дому, вони образили мене.

Гнів знову почав збурювати князя, бо хрестоносці справді вичерпали його терпіння, і він додав:

—Ну, дмухали вони на вогонь та й дмухали, але кінець кінцем морди собі пообсмалюють,

—Відмовляться,—повторив ксьондз Вишонек.

—Якщо вони скажуть Юрандові, що дівчина у них, то вже не зможуть відмовитись,— трохи нетерпляче сказав Миколай з Длуголясу.—Звичайно, вони не тримають її на пограниччі, а, як слушно вважає Юранд, вивезли її в який-небудь, далекий замок або й до моря, але коли буде доведено, що то вони, то перед магістром уже відмовитись не зможуть.

Юранд почав, повторювати якимсь дивним і страшним голосом:

— Данфельд, Леве, Готфрід і Ротгер...

Миколай з Длуголясу ще порадив послати, бувалих і спритних, людей в Пруссію, щоб вони вивідали в Щит: ні та Інсборку, чи є там Юрандівна, а коли нема, то куди її вивезли. Князь узяв, посох і вийшов, щоб дати відповідні розпорядження, а княгиня звернулась до Юранда, щоб підбадьорити його добрим словом.

—Як же ви себе почуваєте? — спитала вона. Деякий час він нічого не відповідав, немов не чув

запитання, а потім несподівано сказав:

—Наче, мене хто, в стару рану штрикнув.

—Надійтеся на милосердність господню: Дануся повернеться, тільки віддайте їм де Бергова.

—Не пошкодував би їм і власної крові. Княгиня завагалася, чи не сказати йому зараз про

шлюб, але, подумавши трохи, не захотіла додавати нової прикрості до тяжкого нещастя Юранда, до того ж, їй стало чогось страшно. «Шукатимуть вони її вдвох із Збишком, нехай йому Збишко принагідно й розкаже,— подумала вона,— а тепер йому все переплуталося б у голові». Тому вона вирішила говорити про щось інше.

—Ви нас не винуватьте,— сказала вона.— Приїхали люди, одягнені як ваші слуги, з листом, підкріпленим вашою печаттю, в якому написано, що ви сліпнете і хочете ще раз глянути на дочку. Як же було не виконати батькового наказу?