Вони вже не раз присилали, у них є такі, що знають дорогу.
— Дай боже, щоб ми застали їх у Спихові! — сказав Збишко.
Тимчасом це побажання здійснилося раніше, ніж молодий рицар гадав, бо коли вони виїхали з лісу на відкрите місце, де лежав серед боліт Спихов, то побачили поперед себе двох вершників і низькі сани, в яких сиділо три темпі постаті.
Ніч була дуже ясна, так що на білому сніговому килимі добре було видно всю групу. Серця в Юранда і Збишка забилися дужче: хто ж міг їхати до Спихова серед ночі, коли не посланці від хрестоносців?
Збишко сказав візничому їхати швидше, і вони незабаром наблизились до незнаних людей на таку відстань, що вже чули їхні голоси. Два вершники, які, видно, охороняли сани, обернулися до них і, познімавши самостріли з плечей, почали гукати:
—Wer da?
Німці! — шепнув Збишкові Юранд. Потім голосно гукнув:
Це моє право питати, а твоє — відповідати. Хто ви?
Подорожні.
Які подорожні?
Прочани.
Звідкіля?
— Із Щитна.
— Вони! — знову шепнув Юранд.
Тимчасом сани порівнялися з ними, і одночасно попереду показалося шість вершників. То була спиховська сторожа, яка день і ніч вартувала греблю, що вела до городища. Біля коней бігли величезні й страшні, схожі на вовків собаки.
Вартові, впізнавши Юранда, почали вигукувати привітання. Але в тих вигуках вчувалося здивування: дідич повертався передчасно й несподівано. А Юранд, усе думаючи про посланців, знов звернувся до них і запитав:
— Куди ви їдете?
До Спихова.
Чого?
Про це ми можемо сказати тільки самому панові.