Хрестоносці

22
18
20
22
24
26
28
30

Мацько трохи подумав і сказав:

—Ну, тепер ми вже знайдемо Збишка, бо він ні в якому іншому місці, а тільки у князя Вітольда. Але хотілося б напевне знати, чи він іще чогось шукатиме по світі, крім тих німецьких голів, на котрі дав обітницю?

—Як же його взнати? — спитав ксьондз Калеб.

Якби я знав, що той щитнинський капелан уже повернувся з синоду, то побачився б з ним,— відповів Мацько.— У мене є листи Ліхтенштейна, і я можу їхати до Щитна безпечно.

То був не синод, а конгрес,— зауважив ксьондз Калеб, — і капелан уже давно мусив повернутися.

Це добре. Ну, то можете покластись на мене... Візьму з собою Главу і про всяк випадок двох слуг з бойовими кіньми та й поїду.

— А потім до Збишка? — запитала Ягенка.

—А потім до Збишка, але поки що ти залишишся тут і чекатимеш, доки ми не повернемось із Щитна. Я так гадаю, що більш як три або чотири дні не забаримось. Кості мої ще міцні, а до труднощів мені не звикати. Але прошу вас, отче Калеб, дати мені листа до щитнинського капелана. Коли я покажу йому, листа, він швидше мені повірить... бо ксьондзи завжди більше довіряють один одному.

— Люди добре відзиваються про цього ксьондза,— сказав отець Калеб.— І коли хто-небудь щось знає, то це він.

До вечора Калеб приготував листа, а другого дня, ще до сходу сонця, старого Мацька вже не було в Спихові.

Юранд прокинувся від довгого сну в присутності ксьондза Калеба і, забувши уві сні, що з ним сталося та не знаючи, де він знаходиться, почав обмацувати ліжко й стіну, під якою воно стояло. Тоді ксьондз Калеб обійняв його і, зворушений до сліз, став говорити:

—Це я! Ти в Спихові! Брате Юранде! Господь послав тобі випробування... але ти серед своїх... тебе привезли добрі люди... Брате Юранде! Брате!!.

І, пригорнувши його до грудей, став цілувати в чоло, в западини очей, і знову пригортав, і знову цілував. А Юранд спочатку був наче приголомшений і, здавалося, нічого не розумів, потім став водити лівою рукою по лобі й голові, немов хотів оді гнати й розвіяти важкі хмари сну і приголомшення.

—Ти чуєш мене і розумієш? — спитав ксьондз Калеб.

Юранд дав знак головою, що чує, потім сягнув рукою до срібного розп"яття, яке здобув колись у бійці з одним багатим німецьким рицарем, притулив до уст та грудей і віддав ксьондзові Калебові.

А той сказав:

—Розумію тебе, брате! Він залишається з тобою, і як вивів тебе з неволі, так може повернути тобі все, що ти втратив.

Юранд показав рукою вгору, даючи зрозуміти, що тідьки на небі йому буде повернено все втрачене, при чому в його очних западинах знову виступили сльози, а на змученому обличчі відбився невимовний біль.

Ксьондз Калеб, зрозумівши цей рух і цей біль, як знак, що Дануськи вже нема живої, впав навколішки коло ліжка і промовив:

—Пошли їй, господи, вічну пам"ять і царство небесне, хай з богом спочиває, амінь.