Хрестоносці

про те, як Зігфрід мстився за смерть Ротгера, про те, як старий комтур хотів віднести Данусю Ротгеровї, щоб той напився невинної крові, і про те, як її несподівано оборонив кат. Не приховала й того, що тепер Мацько має надію вдвох із Збишком відшукати Данусю, одбити

її і привезти до Спихова, через що, власне, й поїхав просто до Збишка, а їм наказав залишатися тут.

Наприкінці голос їй затремтів від смутку чи від жалю, і коли вона скінчила розказувати, в світлиці запанувала тиша. Тільки в липах на подвір"ї так голосно співали солов"ї, що заливали своїм щебетом всю кімнату. Всі дивились на Юранда, який сидів з заплющеними очима й відхиленою назад головою і не подавав ніяких ознак життя.

—Ви чуєте? — нарешті спитав його ксьондз Калеб. Юранд ще більше відхилив назад голову, підняв

угору ліву руку й показав пальцем на небо.

Місячне проміння лягало йому прямо на обличчя, на біле волосся, на випечені очі, і в цьому обличчі було стільки страждання та покірності долі, що всім здалося, ніби вони бачать лише визволену від тілесних пут душу, котра, раз назавжди зрікшися земного життя, нічого вже від нього не жде й ні на що не сподівається.

Знов усі замовкли, і знов чути було тільки солов"їні співи, що заливали весь двір і кімнату.

Ягенку раптом пойняв глибочезний жаль і дочірня любов до нещасного старого чоловіка; скоряючись пориву, вона підбігла до нього і, схопивши його руку, стала її цілувати й поливати слізьми.

—І я сирота! — вирвалося з глибини її переповненого серця.— Я ніякий не слуга, а Ягенка із Згожелиць. Мацько взяв мене з собою, щоб захистити від лихих людей, і тепер я залишуся з вами, поки бог не поверне вам Данусі.

Юранд навіть не здивувався, немов уже раніш знав, що вона дівчина, тільки пригорнув її до грудей, а вона, весь час цілуючи його в руку, говорила далі уривчастим від плачу голосом:

—Я залишуся з вами, а Дануська повернеться... Аж потім поїду в Згожелиці... Бог береже сиріт! Німці й мого татуся вбили, але ваша кохана донька жива й повернеться. Дай, господи милосердний, дай, милостива богородице...

Ксьондз Калеб раптом впав навколішки й промовив урочистим голосом:

—Кіріє елейсон!

—Хрісте елейсон! — одразу відповіли чех і Толіма. Всі поставали навколішки, бо зрозуміли, що то літанія, яку проказують не тільки над вмираючими, але й для врятування від смертельної небезпеки дорогих і рідних людей. Стала навколішки й Ягенка, Юранд також зсунувся з лави на коліна, і вони хором почали проказувати:

— Кіріє елейсон! Хрісте елейсон!..

— Отче небесний, господи, помилуй нас!

— Сине божий, спасителю світу, господи, помилуй нас!

Людські голоси і благання «Помилуй нас!..» мішалися з солов"їним співом.

Раптом приручена вовчиця, що лежала на ведмежій шкурі біля Юрандової лави, встала, підійшла до відчиненого вікна і, спершись лапами на лутку та задерши до місяця свою трикутну пащу, почала тихо і жалібно вити.

Хоч чех обожнював Ягенку і його все більше вабило до гарненької Сецехівни, однак його молода й хоробра душа насамперед прагнула війни. Правда, він повернувся до Спихова з наказу Мацька, бо був слухняний, до того ж мав певну втіху від думки, що оберігатиме обох панянок, та коли сама Ягенка сказала, що їм у Спихові ніщо не загрожує і що його обов"язок бути коло Збишка, він з радістю погодився з цим. Мацько не був його безпосереднім паном, тому він легко міг перед ним виправдатись тим, що залишив Спихов і поїхав до Збишка з наказу своєї справжньої пані.