Звісно, що напросилась, бо ми запевнили її, що Юрандівни вже нема на світі і що братам її буде безпечніше без неї,— от вона я поїхала.
Ти її запевнив! — аж крикнув Мацько.
Я, і це моя вина. Але тепер усе виявиться. Треба, пане, щось робити, бо інакше — краще загинути.
Що ж ти тут зробиш,— нетерпляче сказав Мацько,— з таким військом, у такій війні!.. Коли щось вийде на ліпше, то аж у липні, бо у німців дві сприятливі для війни пори: зима або посушливе літо, а тепер воно не горить, а тільки тліє. Князь Вітольд, кажуть, поїхав до Кракова переговорити з.королем і заручитись його згодою і допомогою.
Але є ж тут поблизу замки хрестоносців. Якби здобути хоч зо два, ми або знайшли б Юрандівну, або дістали б відомості про її смерть.
А може, ні того, ні другого.
Зігфрід, безумовно, вивіз її кудись сюди. Це нам казали і в Щитні, і всюди, і самі ми так думали.
А ти бачив це військо? Вийди з намету та подивися. У деяких тільки дрюки в руках, а в деяких прадідівські мідні мечі.
Але я чув, що вони люди дуже войовничі!
— Та не їм, голопузим, здобувати замки, особливо такі, як у хрестоносців.
Дальшу розмову перебили, увійшовши, Збишко і Скірвоїлло, вождь жмудинів. Це був невеликий на зріст чоловік, але кремезний і плечистий. Груди його були такі опуклі, що здавалися горбатими, а незмірно довгі руки сягали аж до колін. Загалом він скидався на Зиндрама з Машковиць, славетного рицаря, з яким Мацько і Збишко свого часу познайомилися у Кракові, у нього була така сама величезна голова й такі самі криві ноги. Про нього говорили, що він добре розумівся на воєнній справі. Життя його пройшло у війнах з татарами, з якими він довгі роки бився на Русі, та з німцями, яких він ненавидів, мов лиху пошесть. В тих війнах він навчився говорити по-русинському, а потім, при дворі князя Вітольда, трохи по-польському; знав він і по-німецьки, принаймні повторював три слова: вогонь, кров і смерть. В його величезній голові завжди було повно воєнних задумів та підступів, яких хрестоносці не могли передбачити іяким не могли запобігти, тому його боялися по всіх приграничних комтуріях.
—Ми говорили про похід, — з незвичайним пожвавленням сказав Мацькові Збишко, — і прийшли сюди для того, щоб ви теж сказали свою думку досвідченого воїна.
Мацько посадив Скірвоїлла на вкритому ведмежою шкурою сосновому пеньку, потім наказав челядникові принести яндову меду, з якої рицарі стали набирати кухлями й пити. Коли вони добре напилися, Мацько запитав:
—Хочете вчинити наскок, чи що?
Хочемо потрусити німецькі замки...
Які саме?
Рагнету або Нове Ковно.
—Рагнету,— промовив Збишко.— Чотири дні тому ми були під Новим Ковном, і нас побили.
— Таки побили,— підтвердив Скірвоїлло. — Як так?
— Добре побили.