За хвилину Збишко повернувся з повним кухлем і подав його Данусі; вона почала жадібно пити. Мацько, який перед тим увійшов до хати, подивився на хвору і спохмурнів.
— Що в неї — гарячка? — спитав він.
Так! — простогнав Збишко.
Вона розуміє, що ти говориш?
Ні.
Старий нахмурив брови, потім став чухати потилицю.
—Що ж його робити?
— Не знаю.
—Єдина тільки є рада...— почав Мацько.
Але в цю мить Дануся перебила його. Напившись води, вона втупила в нього свої, розширені від гарячки очі і сказала:
— І вам я нічим не завинила. Майте ж змилування!
—Я маю над тобою змилування, моя дитино, і бажаю тобі тільки добра,— зворушено відповів старий рицар.
Потім він звернувся до Збишка:
—Слухай! Не варто залишати її тут. Коли її обвіє вітер та обігріє сонце, то, може, їй стане легше. Не втрачай, хлопче, розуму, а бери дівчину в ті самі ноші, в яких її везли, або на сідло, і в дорогу! Розумієш?
Сказавши це, він вийшов з хати, щоб дати останні розпорядження, але, глянувши поперед себе, став, як укопаний.
Сильний піший загін, озброєний списами і бердишами, з чотирьох боків стіною обступив хати, смолярні й поляну.
«Німці!» подумав Мацько.
І жах сповнив його душу. Він умить вхопився за руків"я меча, зціпив зуби і стояв, схожий на дикого звіра, якого несподівано оточила зграя собак і який готується до відчайдушної оборони.
Тимчасом від смолярної купи до нього йшов велетень Арнольд з якимось другим рицарем і, наблизившись, сказав:
—Колесо фортуни швидко обертається. Був я ваш бранець, а тепер — ви мої.