— Це ви, Дженні? — гукнув він, уповільнюючи крок, щоб придивитись.
Дженні, яка пізнала його ще раніше, ніж він її, скрикнула: «Ой, це містер Брендер!» і, пустивши ручку кошика, наказала меншим швидше нести вугілля додому, а сама побігла в протилежний бік.
Сенатор Брендер пішов за нею і три-чотири рази покликав: «Дженні! Дженні!» — але марно. Втративши надію наздогнати дівчину і раптом зрозумівши, що примусило її побігти, він вирішив не бентежити її, повернувся й пішов за дітьми. І знову, як завжди під час зустрічі з цією дівчиною, він відчув усю силу різниці між своїм і її становищем. Ось він — сенатор, а ці діти підбирають на колії вугілля. Яку радість принесе їм завтрашнє свято? Сповнений співчуття, він з найкращими намірами йшов за ними й незабаром побачив, як вони увійшли у хвіртку і зникли в одноповерховому будинку. Він перейшов вулицю й зупинився в негустій тіні від обсипаних снігом дерев. З вікна, що виходило в двір, падало жовте світло. Все навкруг було вкрите снігом. З сарая долетіли голоси дітей, і одного разу Брендеру здалося, що він угледів м-с Герхардт. Трохи пізніше чиясь тінь прослизнула у бокову хвіртку. Він пізнав її. Серце його забилося, і, стримуючи хвилювання, він прикусив губу. Потім круто повернувся й пішов геть.
Найбільшим бакалійним крамарем у місті був якийсь Меннінг, щирий прихильник Брендера, що дуже пишався своїм знайомством з сенатором. До нього й прийшов у цей вечір сенатор Брендер і застав його біля конторки, коли він поринув у свої справи.
— Меннінг, — сказав він, — чи не можете ви сьогодні ж виконати одне моє доручення?
— Ну, звичайно, сенаторе, звичайно! — сказав бакалійник. — Коли ви повернулись? Дуже радий вас бачити. Я до ваших послуг.
— Підберіть все, що потрібно для свята родини з восьми чоловік — батько, мати та шестеро дітей: ялинку, їжу, іграшки... Одне слово, ви розумієте.
— Звичайно, звичайно, сенаторе.
— З витратами не рахуйтесь. Пошліть усього вдосталь. Я дам вам адресу, — і він вийняв записну книжку.
— З приємністю все зроблю, сенаторе, — говорив далі Меннінг. — З величезною приємністю. Ви завжди були великодушні.
— Добре, добре, Меннінг, — сказав сенатор, нахмурившись лише для того, щоб зберегти свою гідність державного діяча. — Відправте все зараз же, а рахунок пришліть мені.
— З величезною приємністю, — тільки й міг відповісти зраділий торговець.
Сенатор вийшов на вулицю, але, згадавши про старих Герхардтів, зайшов ще до крамниці взуття й готового одягу і, збагнувши, що уяви не має, яких розмірів і номерів потрібні речі, замовив дещо з правом обмінити покупки. Покінчивши з цим, він повернувся до себе.
«Підбирають вугілля... — знову й знову думав він. — До чого ж я був неуважний. Мені не слід більше забувати про них».
Розділ IV
Бажання втекти, яке охопило Дженні, коли вона побачила сенатора, пояснювалось тим, що вона вважала своє становище принизливим. Сенатор був про неї такої гарної думки, і вона соромилась, що він застав її за такою негідною справою. Вона наївно уявляла, що його цікавість до неї викликана чимсь іншим, а не нею самою.
Коли вона повернулася додому, діти вже розповіли матері про її втечу.
— Що це з тобою трапилось? — запитав Джордж, коли вона увійшла до кімнати.
— Та нічого, — відповіла вона, але зразу ж пояснила матері: — Містер Брендер проходив мимо й побачив нас.
— Он як? — неголосно вигукнула м-с Герхардт. — Значить, він повернувся. Але чого ж ти втекла, дурненька?