Отже, найважливіше питання було, нарешті, вирішено. Діти знемагали від нетерплячки, і м-с Герхардт потай поділяла їхні почуття. Дженні повинна була виїхати перша, як і пропонував Басс; після неї вирушать до Клівленда й інші.
Коли прийшла година від’їзду Дженні, всі були надзвичайно схвильовані.
— Ти скоро нас випишеш до себе? — знову й знову запитувала Марта.
— Скажи Бассу, щоб швидше, — вимагав Джордж.
— Хочу до Клівленда, хочу до Клівленда! — наспівувала Вероніка, яка думала, що її ніхто не чує.
— Бач ти, чого захотіла, — насмішкувато вигукнув Джордж, почувши цю пісеньку.
— А тобі-то що! — ображено сказала дівчинка.
Але коли настали хвилини прощання, Дженні повинна була покликати на поміч всю свою мужність. Хоч це робилося для того, щоб вони швидше могли знову жити всі разом і краще, ніж раніше, вона мимоволі занепала духом. Їй доводилося розлучатись із своєю шестимісячною дочечкою. Попереду ждав величезний, невідомий світ, і він лякав її.
— Не турбуйся, мамусю, — сказала вона, зібравшись із силами, — все буде гаразд. Я напишу тобі, як тільки приїду. Це буде дуже швидко.
Але коли треба було востаннє глянути на дитину, мужність Дженні згасла, як сірник на вітрі. Схилившись над колискою, вона із пристрасною ніжністю дивилась в обличчя дочечки.
— Адже ти будеш гарною дівчинкою? — повторювала вона.
Потім схопила дитину на руки, міцно пригорнула до грудей і притулилася чолом до крихітного тільця. М-с Герхардт побачила, що вона вся тремтить.
— Ну-ну, не треба так хвилюватися, — заходилася вона умовляти Дженні, — маленькій буде добре зі мною. Я зумію про неї подбати. Коли ти будеш так журитися, краще зовсім не їхати.
Дженні підвела голову й передала дівчинку матері, її голубі очі затягло вологою.
— Не можу стриматись, — сказала вона, посміхаючись крізь сльози.
Потім квапливо поцілувала матір, сестер і братів і вибігла з кімнати.
Ідучи вулицею поруч з Джорджем, вона обернулася і весело махнула рукою. М-с Герхардт помахала у відповідь і в цей час подумала, що Дженні тепер виглядає, як зовсім дозріла жінка. Перед її від’їздом частину грошей довелося витратити на нове вбрання, бо інакше їй ні в чім було їхати. І тепер на ній був елегантний коричневий костюм, який дуже їй личив, біла блузка й солом’яний капелюшок з білою вуаллю, яку можна було спустити на обличчя. Вона йшла все далі й далі, а м-с Герхардт виряджала її поглядом, сповненим безмірної любові; і коли Дженні зникла з очей, мати з ніжністю сказала крізь сльози:
— Що б там не було, а я дуже рада, що вона має такий добрий вигляд.
Розділ XIII
Басс зустрів Дженні на вокзалі у Клівленді і одразу ж бадьоро заговорив про майбутнє.