— Хочу поїхати до Клівленда, — сказав він якось увечері матері, коли вона подавала вечерю.
— Чого? — запитала вона, розгублено позираючи на сина. Вона боялась, що Басс може покинути її.
— Думаю, що знайду там роботу, — відповів він. — Нічого нам залишатись у цьому осоружному містечку.
— Не лайся, — з докором сказала мати.
— Залиш-бо! — відмахнувся він. — Тут будь-хто почне лаятись. Нам тут завжди не щастило. Я поїду, і якщо знайду роботу, ви всі переберетесь до мене. Нам буде краще в такому місці, де нас ніхто не знає. А тут нам добра не сподіватись.
М-с Герхардт слухала, і в неї у серці народилася надія, що їм, нарешті, стане хоч трохи легше жити. Коли б тільки Басс зробив отак, як говорить. От і справді поїхав би і знайшов роботу, і допоміг би їй, як повинен допомагати матері здоровий і розумний син! Як було б добре! Їх підхопив стрімливий потік і несе до безодні. Невже ніщо не врятує їх?..
— А ти думаєш, що знайдеш роботу? — жваво запитала вона.
— Повинен знайти, — відповів Басс. — Ще не було такого випадку, щоб я домагався роботи й не одержав її. Деякі хлопці вже поїхали до Клівленда й чудово влаштувались. Міллери, наприклад.
Він засунув руки в кишені і подивився у вікно.
— Як ти думаєш, проживете ви тут, поки я там не влаштуюсь? — спитав він.
— Думаю, що проживемо, — відповіла мати. — Батько зараз працює, і в нас є трохи грошей, які... які...
Вона не наважувалась назвати джерела, соромлячись становища, в якому вони опинились.
— Так, зрозуміло, — похмуро сказав Басс.
— До осені нам нічого не треба платити, а тоді однаково доведеться все залишити, — додала м-с Герхардт.
Вона говорила про закладну на будинок: строк чергового внеску буде у вересні, й заплатити вони, безперечно, не зможуть.
— Якщо нам до того часу пощастить переїхати в інше місто, я думаю, що ми якось проживемо.
— Так я й зроблю, — рішуче сказав Басс. — Поїду.
І от наприкінці місяця він відмовився від посади й наступного ж дня виїхав до Клівленда.
Розділ XI
Дальші події в житті Дженні належать до тих, які наша сучасна мораль найсуворіше засуджує.