І він вийшов з кімнати.
О-пів до шостої, коли м-с Герхардт, обливаючись слізьми, почала готувати вечерю, повернулася Дженні. Мати здригнулася, почувши стук дверей: вона знала, що зараз вибухне буря. Батько зустрів Дженні на порозі.
— Геть з очей моїх! — сказав він розлючено. — Щоб духу твого не було в моєму домі! Не попадайся мені більше на очі! Геть!
Дженні стояла перед ним бліда, тремтяча й мовчазна. Діти, що повернулися разом з нею, оточили її, здивовані й налякані. Вероніка й Марта, які ніжно любили сестру, заплакали.
— У чім справа? — запитав Джордж, зовсім приголомшений.
— Нехай забирається, — повторив Герхардт. — Я не бажаю терпіти її в своєму домі. Хоче бути шлюхою — її справа, але нехай забирається звідси. Збирай свої речі, — додав він, глянувши на дочку.
Дженні не промовила й слова, але діти заголосили ще дужче.
— Мовчати! — гримнув Герхардт. — Ідіть до кухні.
Він випроводив їх з кімнати і вийшов сам, навіть не оглянувшись.
Дженні тихо пройшла до себе в кімнатку. Вона зібрала свої убогі пожитки й стала із слізьми складати їх у кошик, який принесла мати. Дівочі дрібнички, яких у неї трохи назбиралося, вона не взяла з собою. Вони потрапили їй на очі, але вона подумала про молодших сестер — і залишила їх на тому ж місці. Марта й Вероніка хотіли допомогти їй скласти речі, але батько не пустив їх.
О шостій годині прийшов додому Басс і, заставши всю сполохану родину на кухні, запитав, у чому справа.
Герхардт похмуро подивився на нього й не відповів.
— У чому справа? — наполягав Басс. — Чого це ви тут сидите?
— Батько вигнав Дженні з дому, — із слізьми прошепотіла м-с Герхардт.
— За що? — запитав Басс, здивовано розкривши очі.
— Я тобі скажу, за що, — відгукнувся німецькою мовою Герхардт. — За те, що вона шлюха, от за що. Дійшла до того, що її загубила людина, яка на тридцять років старша від неї, яка їй у батьки годиться. Нехай тепер виплутується, як знає. І щоб вона зараз же забиралася звідси!
Басс озирнувся; діти широко розкрили очі. Всі, навіть найменші, відчували, що трапилось щось жахливе. Але тільки Басс зрозумів, у чому справа.
— Чого ти гониш її проти ночі? — запитав він. — Зараз не час дівчині бути на вулиці. Хіба не можна почекати до ранку?
— Ні, — сказав Герхардт.
— Даремно це, — закинула мати.