Сцена відбулася неприємна, а все ж не така важка, як боялася м-с Герхардт. Чоловік приїхав удень, коли Басс, Дженні і Джордж були на роботі. Двоє молодших дітей зустріли його на вокзалі. Коли він увійшов до будинку, м-с Герхардт ніжно обняла його, з трепетом думаючи в той же час про те, що зараз все неминуче розкриється. Їй не довелося довго чекати. Через кілька хвилин Герхардт заглянув до спальні. На ліжку, що було застелене білим покривалом, спала гарненька дівчинка. Він одразу зрозумів, що це за дитина, але вдав, ніби не знає.
— Чия це? — спитав він.
— Дочка Дженні, — боязко сказала м-с Герхардт.
— Давно вона тут?
— Не дуже, — хвилюючись, відповіла мати.
— І та, напевно, також тут, — заявив він, не бажаючи навіть вимовити імені дочки.
— Вона працює служницею, — заступилася за Дженні м-с Герхардт. — Вона тепер так добре тримається. Їй нікуди більше подітися. Не чіпай її.
Герхардт дещо зрозумів, поки жив далеко від родини. У роздумах на релігійні теми у нього виникли дивні, незрозумілі думки й почуття. У своїх молитвах він признавався всевишньому, що даремно повівся так з дочкою. Але він не вирішив ще, як же поводитись з нею надалі. Вона вчинила великий гріх, від цього нікуди не втечеш.
Увечері, коли Дженні повернулася додому, вже не можна було уникнути зустрічі. Герхардт побачив її крізь вікно й вдав, наче з головою поринув у свою газету. Дружина, яка раніше благала його хоч би подивитись на Дженні, тепер тремтіла від страху, як би він словом чи рухом не образив дочку.
— Ось вона йде, — сказала м-с Герхардт, заглянувши в їдальню, де він сидів, але Герхардт навіть не підвів голови. — Скажи їй хоч слово, — встигла вона ще попросити, раніше ніж відчинилися двері, але він не відповів.
Коли Дженні увійшла в дім, мати шепнула їй:
— Батько в їдальні.
Дженні зблідла, притиснула палець до уст і зупинилася в нерішучості, не знаючи, як бути.
— Він бачив?..
І замовкла, зрозумівши по обличчю матері, що батько вже знає про дитину.
— Іди, не бійся, — сказала м-с Герхардт. — Він нічого не скаже.
Дженні, нарешті, підійшла до дверей, побачила батька, на чолі в якого викарбувались зморшки — знак глибокого роздуму, але не гніву, — і, одну мить повагавшись, увійшла до кімнати.
— Тату, — вимовила вона й зупинилась, не маючи сил говорити далі.
Герхардт підвів голову, його сірувато-карі очі допитливо дивилися з-під густих рудуватих вій. Він глянув на дочку і щось у ньому затремтіло; але він прикрився своєю непохитністю, ніби щитом, і нічим не виявив, що радий її бачити. В ньому відбувалася страшенна боротьба між умовною, загальноприйнятою мораллю й природним батьківським почуттям, але, як це часто буває з обмеженими людьми, сила умовностей тимчасово перемогла.
— Що? — сказав він.