Дівчина сіла на стілець, який стояв поруч. Злегка відкашлявшись, сенатор вів далі:
— А на що хвора ваша сестра?
— У неї кір, — пояснила Дженні. — Один час ми навіть думали, що вона не виживе.
Слухаючи дівчину, сенатор пильно придивлявся до її обличчя, і воно здавалось йому надзвичайно зворушливим. Вона так бідно одягнена і так захоплюється його високим становищем. Він на мить відчув сором за багатство й розкіш, у яких він жив. Що й говорити, доля високо піднесла його.
— Я радий, що їй краще, — м’яко сказав він. — А скільки років вашому батькові?
— П’ятдесят сім.
— Він одужує?
— Так, сер. Він вже встає з ліжка, тільки поки що не виходить з дому.
— Здається, ваша матуся говорила, що він за фахом склодув?
— Так, сер.
Брендер добре знав, що місцева скляна промисловість переживає кризу. Це було одним з наслідків останньої політичної кампанії. Мабуть, становище Герхардтів справді дуже важке.
— Ваші молодші брати й сестри всі ходять до школи?
— Т-так, сер, — із запинкою відповіла Дженні. Їй соромно було признатись, що один з братів покинув навчання, бо в нього остаточно розлізлися черевики. І її мучило, що довелося збрехати.
Сенатор на хвилину замислився, потім, збагнувши, що в нього немає більше причини затримувати дівчину, встав і підійшов до неї. Вийнявши з кишені кілька кредиток, він подав одну Дженні.
— Ось, візьміть, — сказав він. — Передайте вашій матусі, щоб вона витратила це на власний розсуд.
Збентежена Дженні взяла гроші; їй не спало на думку подивитися, скільки їй дали. Вона губилася в товаристві такої надзвичайної людини, у її чудовому приміщенні, і погано розуміла, що робить.
— Спасибі, — сказала вона. — Ви призначите нам, у який день приходити по білизну?
— Так, так, — відповів він. — Приходьте по понеділках. В понеділок увечері.
Вона вийшла, і він замислено зачинив за нею двері, його інтерес до цих людей був не зовсім звичайний. Безперечно, бідність і краса — поєднання, до якого важко залишитись байдужим. Він сів у кріслі, і його охопили приємні думки, навіяні відвідинами Дженні. Чому б йому не допомогти цій родині?
— Треба дізнатися, де вони живуть, — вирішив він нарешті.