— Пробач мені, тату, — благала Дженні. — Будь ласка, прошу тебе, пробач!
Він навіть не наважився подивитись на неї, але, збентежений зустріччю, подумав, що й справді може простити.
— Я молився, — сказав він розбитим голосом. — Добре, забудемо про це.
Опам’ятавшись, він засоромився свого хвилювання, але близькість і взаєморозуміння вже встановились поміж ними. Від цього дня, хоч в їхніх стосунках ще залишалась певна стриманість, Герхардт більше не старався не помічати Дженні, а вона була з ним, як дочка, проста й ласкава, зовсім як за колишніх часів.
Отже, в домі знову запанувала згода, але з’явились інші тривоги й турботи. Як прожити, коли прибутки зменшилися на п’ять доларів у тиждень, а витрати після приїзду Герхардта зросли? Басс міг би давати більше з свого тижневого заробітку, але не вважав себе зобов’язаним робити це. Тож мізерних дев’яти доларів щотижня повинно було вистачити на квартирну плату, на харчі і вугілля, не кажучи вже про випадкові витрати, які стали вкрай обтяжливими. Герхардт щодня повинен був ходити до лікаря на перев’язку. У Джорджа розвалилися черевики. Або треба було ще десь дістати грошей, або родина повинна була знову залізти в борги й знову зазнавати всіх мук від злиднів. Під впливом цих обставин рішення Дженні дозріло остаточно.
Лестерів лист залишався без відповіді. Призначений день наближався. Чи не написати йому? Він допоможе їм. Адже він неодмінно хотів дати їй грошей. Зрештою вона вирішила, що її обов’язок — скористуватися з допомоги, яку їй пропонували. І вона написала Лестеру коротку записку. Гаразд, вона зустрінеться з ним, але просить його не приходити до неї додому. Вона відіслала листа і з дивним почуттям — боязкого трепету і радісної надії — стала ждати вирішального дня.
Розділ XXII
Настала вирішальна п’ятниця, і Дженні опинилася перед новими серйозними труднощами, які ускладнили її скромне існування. Вибору немає, думала вона. Життя не вдалося. Навіщо опиратись далі? Коли б вона могла зробити щасливими своїх рідних, дати освіту Весті, приховати своє минуле й саме існування Вести — може бути... може бути... адже ж трапляється, що багаті люди одружуються з бідними дівчатами, а Лестер такий добрий, і вона, звичайно, подобається йому. О сьомій годині вона пішла до м-с Брейсбрідж; опівдні відпросилася під тим приводом, що треба допомогти матері, й пішла до готелю.
Лестер виїхав з Цинциннаті на кілька днів раніше, ніж розраховував, і тому не одержав відповіді Дженні; він з’явився до Клівленда похмурий і невдоволений цілим світом. У нього ще жевріла надія, що лист Дженні жде його в готелі, але там не було від неї жодного рядка.
Лестер був не з тих людей, які легко впадають у розпач, але сьогодні й він зажурився і, похмурий, піднявся до своєї кімнати, щоб переодягнутись. Після вечері він спробував розважитися грою на більярді й розійшовся з приятелями тільки після того, як випив значно більше, ніж звичайно. Наступного ранку він встав з невиразною думкою махнути рукою на цю справу, але час ішов, наближалась призначена година, і Лестер вирішив, що, мабуть, треба б зачекати. А що, як Дженні ще прийде? Отже, за чверть години до призначеного строку він спустився у вітальню. Яка ж була його радість, коли він побачив Дженні — вона сиділа й ждала, і це був знак, що вона скорилася. Лестер швидко підійшов до неї, задоволений, радісний, з посмішкою.
— Ти все ж таки прийшла, — сказав він, дивлячись на неї з виглядом людини, яка знову знайшла втрачений скарб. — Чому ж ти не написала мені? Ти так уперто мовчала, я вже вирішив, що ти й знати мене не хочеш.
— Я писала, — відповіла Дженні.
— Куди?
— На ту адресу, яку ви мені дали. Я написала три дні тому.
— Ах, от у чім справа: лист мене вже не застав. Треба було написати раніше. Ну, як ти живеш?
— Добре, — відповіла Дженні.
— Щось не схоже. У тебе стомлений вигляд. Що трапилось, Дженні? Як вдома, все гаразд?
Лестер спитав про це зовсім випадково. Він сам не знав, чому поцікавився цим. Але його запитання допомогло Дженні заговорити про те, що найбільше її хвилювало.
— Батько хворий, — сказала вона.
— А що з ним?