Він кляв долю за цей новий удар і не міг цього приховати; він похмуро пішов до своєї кімнати і замкнувся. Дженні з матір’ю наказали дітям іти спати й пішли в кухню.
— Не знаю, що тепер з нами буде, — сказала м-с Герхардт, пригнічена думкою про матеріальні труднощі, якими загрожувало це нове нещастя.
Вона здавалася зовсім розбитою й безпорадною, і Дженні стало невимовно жаль її.
— Не сумуй, мамусю, — м’яко сказала вона, почуваючи, що в ній визріває рішення.
Світ такий великий. І є в ньому люди, які щедрою рукою обдаровують інших всякими благами. Не завжди ж вони так бідуватимуть під тягарем злигоднів!
Дженні сиділа поруч з матір’ю і, здавалося, вже чула загрозливі кроки наступних знегод.
— Як ти думаєш, що з нами буде? — повторила мати, бачачи, що мрія про щасливе життя в Клівленді руйнується в неї на очах.
— Нічого, — відповіла Дженні, вже ясно розуміючи, що треба робити, — все обійдеться. Не сумуй. Все буде гаразд. Як-небудь улаштуємось.
Тепер вона знала, що доля поклала на її плечі увесь тягар відповідальності. Вона повинна пожертвувати собою: іншого виходу немає.
Уранці Басс зустрів батька на вокзалі. Герхардт був дуже блідий і, мабуть, дуже змучився. Щоки в нього запали, профіль ще більш загострився. Руки його були перев’язані, і весь вигляд — такий жалюгідний, що перехожі обертались, коли він з Бассом ішли з вокзалу.
— Тьфу, прокляття! — сказав він синові. — Як я обпікся! Мені навіть здалося було, що я не витримаю, так було боляче. Який біль! Тьху, прокляття! Вік пам’ятатиму!
Він докладно розповів, як трапилось нещастя, і додав, що не знає, чи зможе колись володіти руками, як раніше. Великий палець правої руки й два пальці на лівій були спалені до кістки. На лівій руці довелося відтяти перші суглоби, великий палець пощастило врятувати, але може статись, що пальці залишаться скрюченими.
— І це саме тоді, коли мені так потрібні гроші! — додав він. — От лихо! От лихо!
Коли вони дійшли до будинку й м-с Герхардт відчинила їм двері, старий робітник, зрозумівши мовчазне горе дружини, не стримався й заплакав. М-с Герхардт також почала схлипувати. Навіть Басс на хвилину втратив самовладання, але швидко отямився. Молодші діти ревли, поки Басс на них не гримнув.
— Годі плакати! — бадьорим тоном сказав він батькові. — Слізьми горю не зарадиш. Та й не все вже таке страшне. Ти скоро одужаєш. Якось проживемо.
Слова Басса на якийсь час усіх заспокоїли, і тепер, коли чоловік повернувся додому, м-с Герхардт знову знайшла душевну рівновагу. Правда, руки в нього забинтовані, але він на ногах, ніде більше не обпечений і не поранений, і це вже втішливо. Можливо, він знову володітиме руками й зможе стати на яку-небудь легку роботу. У всякому разі, треба надіятись на краще.
Коли Дженні того вечора повернулася додому, першою думкою її було кинутись до батька, висловити йому всю свою любов і відданість, але вона побоялась, що він зустріне її так само холодно, як і минулого разу.
Герхардт також був схвильований. Він і досі не зовсім отямився від ганьби, яку заподіяла йому дочка. Він би й хотів бути поблажливим, та ніяк не міг розібратися в плутанині своїх почуттів і сам не знав, що робити й що сказати.
— Тату, — промовила Дженні, боязко підходячи до нього.
Стурбований Герхардт намагався сказати які-небудь найпростіші слова, але це йому не вдалося. Відчуття власної безпорадності, думка, що дочка любить і жаліє його і що він також не може не любити її, — все це було понад його сили; він не витримав і знову розплакався.