— Йому обпекло руки на фабриці. Ми страшенно перелякались. Схоже, що він уже ніколи не володітиме вільно руками.
Дженні замовкла, і на обличчі в неї відбилась вся глибина її розпачу; Лестер зрозумів, що вона в безвихідному становищі.
— Мені дуже шкода, — сказав він. — Справді, шкода. Коли це сталося?
— Майже три тижні тому.
— Так, погано. А все ж таки давай поснідаємо. Я хочу поговорити з тобою. Від того часу, як я поїхав, мені все хотілося дізнатись, як живе твоя родина.
Він повів Дженні до ресторану й вибрав там столик у куточку. Бажаючи розважити її, він запропонував їй замовити сніданок, але Дженні була надто заклопотана й соромлива, і йому довелося самому подбати про меню. Закінчивши з цим, він весело повернувся до неї.
— Ну, Дженні, я хочу, щоб ти розповіла мені все про родину. Я дещо зрозумів ще минулого разу, а тепер хочу як слід у всьому розібратися. Ти кажеш, твій батько склодув. Тепер йому доведеться залишити свій фах, це зрозуміло.
— Так, — сказала Дженні.
— Скільки в родині дітей, крім тебе?
— П’ятеро.
— Ти найстарша?
— Ні, старший Себастян. Йому двадцять два роки.
— Що він робить?
— Він продавець у тютюновій крамниці.
— Не знаєш, скільки він заробляє?
— Здається, дванадцять доларів, — подумавши, відповіла Дженні.
— А інші діти?
— Марта й Вероніка не працюють, вони ще надто малі. Джордж працює хлопчаком у крамниці Уїлсона. Він одержує три з половиною долари.
— А ти скільки одержуєш?
— Я — чотири.