— Так, — миттю обізвалася Веста. — Мені потрібний маленький ножичок. У мене ручка ось яка маленька.
І вона розчепірила пальчики. Дженні, побоюючись, щоб вона ще чогось не втнула, поспішила пригнути її ручку до столу, а Лестер насилу стримався від сміху.
Іншого разу, побачивши, як Дженні кладе в чашку Лестера цукор, Веста почала вимагати:
— Мені також два кусочки, мамо.
— Ні, мила, — відповіла Дженні, — тобі цукру не треба. Ти п’єш молоко.
— А дяді Лестеру ти поклала два кусочки.
— Так, так, — сказала Дженні, — але ти ще маленька. І, будь ласка, не базікай за столом. Сиди тихо.
— Дядя Лестер їсть надто багато цукру, — почулася негайна відповідь, і Лестер, що любив солодке, широко посміхнувся.
— Ну, не знаю, — сказав він, уперше зволивши поговорити дівчинкою. — Може, ти схожа на ту лисицю, яка казала, що виноград зелений?
Веста посміхнулась йому у відповідь, і тепер, коли крига була зрушена, не соромлячись, почала з ним розмову. Так воно й пішло, і, нарешті, Лестер почав ставитись до дівчинки, як до рідної; він навіть готовий був дати їй все, до чого відкривало шлях його багатство, з тією, звичайно, умовою, що він, як і досі, буде з Дженні і що вони придумають, як йому все ж зберегти зв’язок із своїм світом, про який він не повинен був забувати ані на хвилину.
Розділ XXXII
Весною будівництво виставочних зал і складу було закінчене, і Лестер перевів свою контору в нове приміщення. До цього часу його ділове життя проходило в готелі «Гренд-Пасіфік» і в клубі. Тепер він відчував, що міцно осів у Чикаго, що віднині йому доведеться жити тут постійно. На нього покладали серйозні обов’язки — керівництво численним штатом контори й укладання великих угод. Зате він був звільнений від роз’їздів — їх доручили чоловікові Емі, який діяв за вказівками Роберта. Останній з усіх сил пробивався уперед, він намагався схилити на свій бік сестер і вже розпочав реорганізацію фабрики. Декільком службовцям, які користувались прихильністю Лестера, загрожувало звільнення. Але Лестер про це не знав, а старий Кейн схилявся до того, щоб дати Роберту цілковиту волю дії. Роки давали себе знати. Він був задоволений, що справа його залишиться у міцних надійних руках. Лестер начебто не виявляв незадоволення. Очевидно, їхні стосунки з Робертом змінились на краще.
Можливо, що все йшло б гаразд і далі, якби не та обставина, що особисте життя Лестера не могло назавжди залишитись таємницею. Траплялось, що, проїжджаючи з Дженні вулицями у відкритій колясці, він потрапляв на очі світським чи діловим знайомим. Це не турбувало його, адже він неодружений, отже вільний проводити час, з ким йому заманеться. Чому не припустити, що Дженні — молода жінка з поважної родини, за котрою він упадає? Він ні з ким не збирався її знайомити і раз назавжди велів кучерові їздити якомога швидше, щоб ніхто не спробував його кликати й заговорити з ним. А для тих, з ким він зустрічався в театрі, Дженні, як уже згадувалося, була просто «міс Герхардт».
На жаль, чимало Лестерових знайомих були надто спостережливі. Вони зовсім не мали на увазі осуджувати його поведінку. Просто їм спадало на думку, що і в минулі роки в інших містах вони зустрічали його з цією ж самою жінкою. Очевидно, він підтримує з нею незаконний зв’язок. Ну й що ж з цього? Багатство й молодість дають чимало переваг. Деякі чутки докотилися до Роберта, але він не вважав за потрібне поділитися з кимсь своїми міркуваннями.
Це трапилось років через півтора після того, як Лестер і Дженні оселилися на Північній околиці. Восени, у гнилу погоду, Лестер захворів на грип. Відчувши перші ознаки недуги, він вирішив, що це дрібниця й що гаряча ванна та добра доза хініну одразу поставлять його на ноги. Але хвороба виявилася серйозною: вранці він не міг встати з ліжка, у нього була сильна гарячка й нестерпно боліла голова.
Останнім часом, постійно живучи з Дженні, він став необережним. Йому треба було б поїхати до себе в готель і хворіти на самоті. Але йому далеко більше подобалося побути вдома, з Дженні. Він подзвонив до контори і повідомив, що нездужає й декілька днів не з’явиться, а потім блаженно віддався турботам своєї терплячої доглядачки.
Дженні, розуміється, була тільки рада, що Лестер з нею, хворий чи здоровий. Вона умовила його викликати лікаря й приймати ліки. Вона поїла його гарячим чаєм з лимоном, день і ніч обмивала холодною водою його обличчя й руки. А коли він почав одужувати, варила йому смачний бульйон і кашу.
Під час цієї хвороби й трапилась перша серйозна неприємність. Сестра Лестера, Луїза, яка гостювала у знайомих у Сент-Полі і попередила брата, що хоче побачитись з ним, коли їхатиме назад, вирішила повернутися додому раніше, ніж передбачала. Вона опинилася в Чикаго саме тоді, коли Лестер вкрай занедужав, і, дізнавшись по телефону в конторі, що його не буде ще декілька днів, поцікавилась, як їй зв’язатися з ним.
— Здається, він живе в «Гренд-Пасіфік», — прохопився якийсь необережний секретар. — Він нездужає.
Луїза розхвилювалась і подзвонила до «Гренд-Пасіфік», де дізналася, що м-ра Кейна не бачили вже кілька днів, і що взагалі він буває у себе в номері не частіше, як один-два рази на тиждень. Тоді, заінтригована цим, вона подзвонила до його клубу.